Глава 4. Біс

— Добре, тату. Усе добре.

Я поставила телефон так, щоб батьки бачили мене й частину кухні, а потім прибрала руки зі столу: пальці чомусь ніяк не хотіли лежати спокійно.

Мама сиділа на ліжку в готельному номері, тато примостився поруч. Обоє виглядали втомленими після дороги, але задоволеними, і від цього мені стало ще трохи соромніше. Вони нарешті вибралися кудись удвох, довірили мені квартиру, а я вже першого вечора сховала хлопця в їхній спальні й збиралася вдруге піти гуляти.

— Ви аж сяєте, — сказала я.

— Це мама знайшла, де нас смачно нагодувати, — пояснив тато. — Тепер життя знову має сенс.

— А ти вечеряла? — одразу запитала мама.

— Так. І посуд помила.

Друге я додала без жодної потреби, просто щоб мої заслуги не залишилися непоміченими.

— Ми бачимо, що кухня ціла, — усміхнувся тато. — Уже непоганий початок.

— Як погуляла? Познайомилася з компанією?

— Так. Посиділи, поговорили. Нормальні хлопці.

— А дівчата були?

— Ще не прийшли, коли я йшла.

Я намагалася відповідати спокійно й не озиратися на коридор. Саме через це мені весь час здавалося, що за дверима щось скрипить, шарудить або ось-ось грюкне. Руслан, певно, сидів тихіше за мишу, але моя уява вже встигла кілька разів упустити його чашку на підлогу.

— Що робитимеш? — запитала мама.

— Чаю поп’ю, потім почитаю. Сьогодні ж рано встала.

— О, про рано встала, — пожвавішав тато. — Я досі шкодую, що не взяв телефон на кухню. Такий виступ пропав.

— Тату…

— Що? Міг би тепер переглядати у відрядженні. Коли сумуватиму.

Мама тихенько засміялася, і я відчула, як сама мимоволі всміхаюся.

— Я вам сніданок приготувала, а ви тепер до старості згадуватимете ту ложку.

— Звісно, — погодився тато. — Треба ж буде щось онукам розповідати.

— Усе. Більше ніяких сніданків.

— Вов, ти чуєш? — Мама повернулася до нього з удаваним обуренням. — Ми тільки почали отримувати користь від виховання дитини, а ти все зіпсував.

— Мамо! І ти туди ж.

Вони розсміялися, і на кілька секунд я навіть забула, що не сама у квартирі. Хотілося ще посидіти з ними, послухати про готель і нове місто, розповісти докладніше про Моркву, який сьогодні встиг двічі програти суперечку й обидва рази оголосити себе переможцем. Але з коридору долинув ледь чутний звук — чи то чашку поставили, чи то мені здалося, — і я знову випросталася.

— Ну що, мене перевірили, посміялися. Можете тепер і самі погуляти. Вам же не обов’язково о десятій бути в номері.

— У голосі доньки відчувається заздрість, — зауважив тато.

— Вона там і є.

— Гаразд, мала. Відпочивай.

Мама послала мені повітряний поцілунок, я відповіла тим самим і дочекалася, поки екран згасне. Потім повільно видихнула й поклала телефон на стіл.

Руслан з’явився в дверях майже відразу.

— Ну що, можна виходити з укриття?

— Можна. Але на вулицю ще не йдемо.

Він глянув на годинник.

— Чому?

— Почекаємо трохи.

— Ти ж щойно з ними поговорила.

— От саме.

Я підвелася, забрала в нього порожню чашку й понесла до мийки. Руслан сів за стіл і почав спостерігати за мною з таким зацікавленням, ніби я збиралася продемонструвати фокус.

— Ти мені краще розкажи про ложку.

— Ні.

— Судячи з реакції твого тата, історія варта уваги.

— Руслане, забудь.

— Тепер уже не зможу.

Я повернулася до нього з мокрою чашкою в руці.

— Це була конфіденційна сімейна інформація.

— А ти сама запросила мене в місце її поширення.

Я пирхнула й відвернулася до мийки, щоб він не бачив моєї усмішки.

Ми просиділи на кухні хвилин двадцять. Руслан розповів, що хлопці вже запитують, куди ми зникли, я сказала, що вони якось переживуть нашу відсутність, і саме тоді телефон знову задзвонив.

На екрані з’явилося мамине ім’я.

Я мовчки подивилася на Руслана. Він підняв обидві руки й без жодного слова залишив кухню.

Цього разу я пішла до своєї кімнати, ввімкнула нічник і сіла на ліжко, підібравши ноги. Серце билося швидше, ніж під час першого дзвінка, хоча тепер я принаймні знала, що не дарма наполягала на очікуванні.

— Ви щось забули? — запитала, прийнявши виклик.

— Ні, доню, — відповіла мама. — Хотіли побажати доброї ночі.

Тато визирнув у кадр.

— Двері замкнула?

— Так.

— Добре. Спи, мала.

— На добраніч.

Розмова тривала менше хвилини. Я ще трохи посиділа з телефоном у руці, потім підвелася й повернулася на кухню.

Руслан зустрів мене поглядом, у якому тепер була відверта повага.

— Серйозна система.

— Я попереджала.

— І часто так?

— Іноді. Вони думають, що це несподівано.

Руслан усміхнувся, а я пішла перевдягатися. Від власної перемоги чомусь не було так весело, як мало б бути. Я витримала два дзвінки, нічим себе не видала, але тепер уже не могла вдавати, що просто випадково затрималася на вулиці.

Та відмовлятися, коли ми майже зібралися, теж не хотілося.

Я натягнула худі й почала збирати волосся.

— З розпущеним тобі гарно, — сказав Руслан, коли я вийшла до коридору.

Руки на мить завмерли біля потилиці.

— Дякую.

Він сказав це так просто, що я не одразу зрозуміла, як реагувати. Наші хлопці в школі переважно помічали зачіску тільки тоді, коли могли придумати до неї якийсь жарт.

Я все одно стягнула волосся гумкою.

— Але так зручніше. Ходімо вже, ти обіцяв цікавий вечір.

— Обіцяв, — погодився він, відчиняючи двері.

На доріжці перед лавками стало людніше. З’явилися дівчата, кілька незнайомих хлопців, а посеред невеликого кола відбувалося щось настільки безглузде, що я зупинилася ще на підході.

Двоє хлопців сиділи на плечах у двох інших і лупцювали одне одного надувними палицями. Морква, який був унизу, сміявся так сильно, що його пасажир раз у раз хапався за голову, намагаючись утримати рівновагу. Навпроти них Сонік із серйозністю професійного спортсмена примірявся до наступного удару, поки хлопець під ним задкував до лавки.