Глава 3. Свої

До обіду я встигла помити посуд, витерти стіл, розкласти кілька речей, які батьки залишили після зборів, і тричі пройтися квартирою без жодної потреби. Ніхто не запитував, куди я йду, чому заглядаю до холодильника й навіщо вмикаю музику, якщо все одно збираюся переходити до іншої кімнати. Спочатку це тішило. Потім я зрозуміла, що говорити вголос тут тепер можна тільки із собою.

— Ну що, доросла людино, — сказала я своєму відображенню в дзеркалі. — Які плани?

Відображення позіхнуло.

Підйом о шостій, концерт біля плити й урочисті проводи батьків вимагали відпочинку. Я вирішила прилягти на пів годинки, просто щоб набратися сил перед вечором, і навіть не стала розправляти покривало. Поставила телефон поруч, обійняла подушку й заплющила очі.

Прокинулася від наполегливого дзижчання.

Уві сні воно було комаром, який заважав мені дістати рожеву хмаринку із солодкої вати. Я вже майже схопила її, навіть відчувала на пальцях липкий цукор, коли комар остаточно перетворився на телефон і повернув мене до значно менш приємної дійсності.

Пів годинки виявилися кількома годинами.

Я сіла, відчуваючи на щоці відбиток складки покривала, і примружилася на екран. Два пропущені від мами. Повідомлення від тата: «Ми доїхали. Набери, як прокинешся».

Звідки вони взагалі знали?

Поруч чекало ще одне повідомлення.

«Мала, сьогодні о сьомій збираємося. Приходь».

Сон одразу відступив. Я подивилася на час, порахувала, скільки залишилося до виходу, й спочатку набрала маму.

Вони вже заселилися до готелю, встигли трохи перепочити й тепер збиралися шукати, де повечеряти. Мама показала мені кімнату, тато з’явився в кадрі на кілька секунд, щоб поцікавитися, чи не втомилася я від самостійного життя, а потім знову кудись зник.

— Я просто прилягла, — пояснила я пропущені дзвінки.

— Ми здогадалися, — усміхнулася мама. — Після такого раннього підйому.

— Між іншим, усе прибрала.

— Молодець. Ти їла?

Я глянула в бік кухні, ніби звідти могла прийти підказка.

— Зараз поїм.

Мама злегка підняла брови, але нічого не сказала. Ми домовилися зателефонувати о десятій, і я нарешті відповіла Русланові.

«Буду».

Після цього на душ із миттям голови часу вже не залишалося, зате на паніку вистачило б із запасом. Учора все було просто: я сиділа на лавці, до мене підійшов хлопець, ми поговорили. Сьогодні ж я сама мала прийти туди, де всі знайомі між собою, і якось опинитися серед них.

Я відкрила шафу й на кілька секунд завмерла перед одягом. Потім дістала чорні джинси та худі. Увечері могло похолоднішати, а ще в улюблених речах я почувалася впевненіше. До них додалися високі чорні конверси, хвіст, трохи туші й бальзам для губ.

Із дзеркала на мене дивилася цілком звичайна я. Хіба що очі були трохи насторожені.

— Ідеш погуляти, — нагадала я собі. — Просто погуляти.

Для переконливості ще й кивнула, наче від цього щось залежало, а потім повернулася на кухню робити бутерброд.

Музику я почула раніше, ніж побачила хлопців.

За деревами вже хтось сміявся, хтось голосно доводив, що «все було взагалі не так», а над усім цим лунав глузливий голос, який вимагав нарешті розповісти правду. Я сповільнила крок і, обійшовши кущ біля доріжки, побачила нашу вчорашню лавку.

Нашу. Цікаво, коли це я встигла так її назвати?

Біля неї зібралося семеро чи восьмеро хлопців. Один сидів на спинці, поставивши ноги на сидіння, другий крутив у руках телефон, ще двоє сперечалися, перебиваючи один одного. Руслан стояв трохи осторонь і сміявся разом з усіма.

Дівчат не було.

Я зупинилася на кілька кроків раніше, ніж планувала, і вдала, що дуже зацікавилася екраном телефона. Зблизька компанія здалася значно більшою, ніж мала бути. Усі високі, галасливі, впевнені в собі, а я раптом не знала навіть, куди подіти руки.

Може, спочатку написати Русланові, щоб вийшов до мене? Або пройти повз, наче взагалі не сюди збиралася? У мене ж могли змінитися плани. Дуже термінові плани, пов’язані з поверненням додому.

— Мала!

Я підняла голову. Руслан уже дивився на мене й махав рукою, а слідом за ним повернулися всі інші.

От і все. Термінові плани доведеться скасувати.

Я сховала телефон у кишеню, розправила плечі й пішла до них.

— Старий!

Руслан усміхнувся так, ніби я щойно сказала саме те, на що він чекав.

— Хлопці, знайомтеся, це Ліза. Мила на вигляд, але гостра на язик.

— Ти вже встиг перевірити? — запитав рудий хлопець із веснянками.

— Учора провела випробування на місцевому населенні, — відповіла я раніше, ніж устигла злякатися власної сміливості.

Хтось пирснув, Руслан приклав долоню до грудей, зображаючи образу, а напруження всередині мене трохи послабилося.

— Своїх не ображаю, — додала я.

— О, то ти вчасно прийшла. Записуй мене до своїх, — сказав рудий і простягнув руку. — Саша.

— Морква, — уточнив хтось із лавки.

— Дякую, без тебе ніяк би не впоралися.

Я потиснула його долоню й усміхнулася. Із цим прізвиськом принаймні все було зрозуміло.

З рештою виявилося складніше.

Михайло був Мосом, Миколу називали Маковієм, Ігоря — Костилем. Максим виявився Соніком, Кирило — Кіром, а Вова — Вовком. Руслан називав імена, хлопці вставляли якісь пояснення, сперечалися через них, і вже на четвертому знайомстві я зрозуміла, що намагаюся запам’ятати більше, ніж здатна.

— Ти не хвилюйся, — сказав Кирило, помітивши мій погляд. — Ми іноді теж забуваємо, як їх насправді звати.

— Особливо коли треба комусь зателефонувати з чужого телефона, — підхопив Мос.

— А тебе як називають? — запитала я Руслана.

— Рись.

Я придивилася до нього.

— Що? — засміявся він.

— Намагаюся знайти схожість.

— Знайдеш — розкажеш нам, — озвався Морква. — Ми теж поки що шукаємо.

Руслан махнув на нього рукою й показав на вільне місце на лавці.