Глава 2. Місяць свободи

У квартиру я зайшла за три хвилини до десятої, уже приготувавши на обличчі вираз людини, яка чудово контролює час і ніколи ніде не затримується. Проте ніхто не стояв у коридорі з годинником у руках. Із кухні долинали голоси батьків, а ще пахло чаєм і підсмаженим хлібом — тато мав звичку щось жувати перед сном, хоча щовечора урочисто обіцяв припинити.

Я тихенько причинила двері й нахилилася розшнурувати кросівки, коли почула:

— Люба, я не можу змінити дати. Якби міг, ми б зараз цього не обговорювали.

Руки завмерли на шнурках. Тато говорив тим спокійним голосом, яким зазвичай повідомляв не дуже приємні новини, намагаючись зробити їх приємнішими хоча б за допомогою інтонації.

— Вов, але завтра? Ми ж тільки речі розклали.

— Знаю. Сам не в захваті.

Я випросталася, так і не знявши одного кросівка. Невже знову переїжджаємо? Якщо так, то я просто зараз ляжу на килимок біля дверей і нікуди більше не піду. Можуть переносити разом із ним.

— На скільки цього разу? — запитала мама.

— Приблизно на місяць. Тому я й пропоную: поїхали зі мною. І малу візьмемо.

Оце вже було цікавіше. Я обережно стягнула другий кросівок і залишилася в коридорі, хоча чудово знала, що підслуховувати негарно. Але вони обговорювали мою долю, отже, я мала хоча б інформаційну перевагу.

— Ти працюватимеш цілими днями, а ми що робитимемо? — озвалася мама. — Ліза тільки почала звикати до нового району. Мабуть, краще тобі поїхати самому.

Сказала вона це без особливої впевненості. Я навіть не бачила її обличчя, а вже знала, як вона зараз дивиться на тата: намагається бути розсудливою й водночас дуже не хоче, щоб він їхав.

— Не хочу я там місяць сидіти без вас, — відповів він. — Увечері звільнятимусь, на вихідних щось придумаємо.

Я глянула на телефон, який досі тримала в руці. На екрані залишилося Русланове повідомлення, і від самої думки, що завтра знову доведеться збирати речі, всередині все обурено заворушилося. Тільки-но я знайшла людину, з якою можна поговорити, тільки-но перестала почуватися тут зайвою — і знову їхати?

— Мам, тату, я вдома!

Закинула навушники на тумбочку й рушила до кухні, на ходу намагаючись придумати щось переконливе.

Мама сиділа за столом, обхопивши долонями чашку, а тато стояв біля стільниці з надкушеним тостом у руці. Побачивши мене, обоє усміхнулися, але розмова, очевидно, залишилася незавершеною.

— Як погуляла? — запитала мама.

— Добре. А ви що тут вирішуєте?

— Мене відправляють у відрядження, мала, — пояснив тато. — Завтра треба виїжджати.

Він працював архітектором у великій компанії, і часом у його роботі щось терміново траплялося саме тоді, коли вдома все нарешті ставало спокійно. Я не дуже розуміла, чому будівлі не могли зачекати хоча б кілька днів, але підозрювала, що справа все-таки не в будівлях.

— Надовго?

— На місяць, можливо, трохи менше. Хочу, щоб ви поїхали зі мною.

Я присіла на вільний стілець і склала руки на столі. Для серйозної пропозиції потрібен був серйозний вигляд.

— Тату, у мене є ідея.

Він повільно дожував, глянув на маму й повернувся до мене.

— Уже цікаво.

— Тільки спочатку дослухайте.

— Оце вже насторожує, — сказала мама.

— Ви могли б поїхати вдвох.

На кухні стало тихо. Мама поставила чашку на стіл, а тато трохи примружився.

— А ти, я так розумію, пропонуєш себе не брати? — уточнив він.

— Саме так. Ви давно нікуди не їздили вдвох. Мама відпочине від домашніх справ, погуляє, ви проводитимете разом вечори…

— Як гарно почала, — усміхнулася мама. — А далі буде про те, що ти тут залишишся господарювати?

— Буде, — чесно зізналася я. — Але ж я вмію. Їсти готую, прибираю, двері незнайомим не відчиняю. Школа закінчилася, отже, навіть проспати нічого не зможу.

— Останній аргумент особливо сильний, — зауважив тато.

Я вирішила не реагувати. Зараз головне було не збитися.

— Гулятиму до десятої. Телефон завжди поруч. Можемо щовечора говорити по відео, я показуватиму вам квартиру. Ну, щоб ви бачили, що все нормально.

— Лізо, одна справа — залишитися самій на день, інша — на місяць, — сказала мама вже без усмішки.

Я кивнула, хоча всередині дуже хотілося почати доводити, що місяць складається з таких самих днів. Але щось підказувало: цього аргументу краще не використовувати.

— Я розумію. Та ви ж будете на зв’язку. І Інна тут, і Поліна. Я не зовсім сама.

Мама подивилася на тата. Мене завжди трохи дратували ці їхні мовчазні розмови, під час яких вони встигали щось обговорити й навіть дійти висновку, а я мусила сидіти навпроти та вгадувати, що означає піднята брова.

— Вов, що думаєш?

Тато відклав тост. Оце вже був серйозний знак.

— Думаю, треба з Інною поговорити.

Я не відразу зрозуміла, що почула.

— Тобто… ви не проти?

— Я сказав, треба поговорити з Інною.

— Але якщо вона погодиться?

— Мала, не забігай наперед.

Я притиснула губи, щоб не усміхнутися завчасно. Не вийшло. Мама похитала головою, дивлячись на мене, але сама теж ледь помітно всміхнулася.

Інна була татовою сестрою та Поліниною мамою. У дитинстві ми домовилися, що я можу називати її просто на ім’я, бо від «тітки Інни» вона нібито миттєво старіла років на десять. Я охоче погодилася, хоча користувалася словом «тітка», коли хотіла щось випросити й потребувала особливо лагідного тону.

Тато взяв телефон і вийшов із кухні. Я проводжала його поглядом, поки він не зник у коридорі, а потім повернулася до мами.

— Мам…

— Навіть не починай, — сказала вона. — Я бачу твоє обличчя.

— А що з ним?

— Уже святкує.

Я опустила очі на стіл, але посмішка все одно нікуди не поділася.

Поки тато розмовляв, я встигла придумати собі приблизно сорок варіантів прекрасного самостійного життя. Можна буде слухати музику, коли захочеться. Вечеряти тоді, коли зголоднію. Дивитися кіно до ночі й не чути з коридору: «Лізо, ти ще не спиш?» Звісно, доведеться прибирати й готувати, але на тлі всього іншого це здавалося дрібницею.