Глава 1. Незнайомець на лавці

Травень цього року наче вирішив будь-що мені сподобатися. Після затяжних прохолодних днів сонце нарешті пригріло по-справжньому, дерева вкрилися такою яскравою зеленню, що навіть звичайний похід до магазину нагадував прогулянку парком, а вечорами у відчинені вікна долітали сміх і музика. За інших обставин я б уже оголосила початок найкращої пори року. Але зараз уперто шукала недоліки, бо не могла ж так швидко визнати, що батьки, можливо, не зовсім зіпсували мені життя.

Від нашого переїзду минув тиждень. Коробки потроху зникали з кімнат, мама вже знайшла місце для своїх улюблених чашок, а тато навчився відчиняти балконні двері так, щоб вони не скрипіли на всю квартиру. Усі начебто влаштувалися. Крім мене.

Я теж розклала речі, поставила книжки на полицю й повісила одяг до шафи, але щоразу, прокидаючись, кілька секунд дивилася на незнайому стелю, перш ніж згадувала, де я. Тут навіть ранкові звуки були іншими: замість сусідського собаки за стіною хтось пересував стільці поверхом вище, а під вікном голосно розвантажували машину біля маленького магазину.

Сам район виявився зовсім не поганим, що трохи заважало мені переконливо страждати. Між будинками ховалися зелені сквери, вздовж доріжок стояли лавки, у дворах постійно хтось гуляв. Здавалося, тут усі знали одне одного: віталися через дорогу, гукали з балконів, зупинялися побалакати просто посеред тротуару. Якби я виросла тут, мабуть, теж не захотіла б нікуди їхати.

Але я тут не виросла. Я проходила повз чужі компанії, слухала уривки чужих розмов і почувалася гостею, яку забули комусь представити.

Найбільше бракувало Поліни.

Моя двоюрідна сестра за сумісництвом була найкращою подругою, головною порадницею і людиною, яка могла без попередження зателефонувати мені дванадцять разів поспіль, бо терміново треба було обговорити якусь неймовірно важливу дурницю. Раніше вона жила неподалік, і ми бачилися майже щодня. Тепер доводилося задовольнятися телефоном, а це, як на мене, було відверто несправедливим обміном.

Неможливо ж нормально перезирнутися через екран, коли хтось поруч каже дурню. Або штовхнути її ліктем, щоб припинила сміятися, поки сама ледь стримуєшся. І вже точно неможливо просто зайти до неї зі словами «Я на п’ять хвилин», а потім залишитися до вечора.

Ми з Поліною були різні навіть зовні. Світловолоса, усміхнена, вона легко знайомилася з людьми й примудрялася підтримувати розмову так, ніби знала співрозмовника пів життя. Я ж спочатку придивлялася, потім шукала привід насторожитися, а вже тоді вирішувала, чи варто відкривати рота. Хоча іноді рот вирішував усе раніше за мене, і тоді знайомство виходило особливо цікавим.

Мама казала, що я лише починаю розквітати. Поки що це розквітання полягало в тому, що я витягнулася майже до метра сімдесяти й не завжди розуміла, куди подіти руки, коли мене фотографують. Своє чорне волосся та блакитні очі я любила, а до решти ще мала запитання. Особливо коли ставала поруч із Поліною, яка навіть у звичайній футболці виглядала так, ніби точно знала, як треба стояти, усміхатися і взагалі бути дівчиною.

Я переважно знала, як зібрати хвіст, натягнути улюблені джинси й зробити вигляд, що мене все влаштовує.

Того вечора я знову вийшла гуляти сама. Батьки дозволяли залишатися надворі до десятої, і мама вимовляла це «до десятої» з такою щедрістю, ніби подарувала мені ключі від окремої квартири. Тим часом місцева молодь приблизно о цій годині тільки починала збиратися, а я вже сиділа на підвіконні, слухала музику й дивилася, як унизу відбувається щось цікаве.

Сьогодні вирішила хоча б змінити маршрут. Увімкнула Queen, сховала телефон у кишеню й звернула за будинок, де раніше проходила лише разом із мамою. Там, біля дитячого садка, знайшлися кілька лавок під деревами. На одній затрималася широка смуга вечірнього сонця, і я одразу обрала саме її.

Сіла, відкинулася на спинку й заплющила очі. Тепло лягло на обличчя, у навушниках звучала музика, і вперше за весь день мені не хотілося ні з ким сперечатися. Можна було просто посидіти, нічого не вирішуючи й не намагаючись знайти собі заняття до самого вечора.

Не знаю, скільки так просиділа, але в якийсь момент сонце зникло.

Я трохи насупилася й розплющила очі. Хмар на небі начебто не додалося. Зате переді мною стояв хлопець, який затулив собою все найприємніше в цій прогулянці.

Він щось говорив, але через музику я бачила тільки, як рухаються його губи. Потім він злегка нахилив голову й помахав рукою перед моїм обличчям. Я мимоволі усміхнулася та витягла один навушник.

— Що?

— Кажу, привіт, манюне. Як ти опинилася в наших володіннях? Я вже хвилини три намагаюся до тебе достукатися, але, здається, з Queen мені не змагатися.

Він підморгнув, наче ми вже були знайомі, а я просто неввічливо його не помітила.

Хлопець був білявий, блакитноокий і вищий за мене, що я відзначила з деяким роздратуванням: дивитися вгору під час суперечки не дуже зручно. На вигляд йому було років сімнадцять чи вісімнадцять. Говорив він приємним голосом і усміхався так упевнено, ніби ще ніхто в житті не відмовляв йому в розмові.

Можливо, настав час трохи урізноманітнити його досвід.

— Привіт. Почнімо з того, що я не манюня. А щодо володінь… — Я озирнулася на лавку, потім подивилася під ноги. — Дивно. Таблички з прізвищем власника не бачу.

Він засміявся, і я зрозуміла, що налякати його з першої спроби не вдалося.

— Ого, та в тебе кігтики. Не сердься, я ж просто привітався. Тут наша компанія зазвичай збирається, тому всі місцеві знають це місце. А тебе раніше не бачив.

— Можливо, тому що раніше мене тут не було.

— Логічно, — погодився він так серйозно, що я ледь не всміхнулася знову. — Мене Руслан звати.

Хлопець кивнув на вільне місце поруч, і я трохи посунулася. Він сів, залишивши між нами достатньо простору, витягнув ноги й повернувся до мене.

— Ліза, — відповіла я. — І пробач, я не місцева. Не знала, що у вас тут лавки закріплені за компаніями. Сподіваюся, штрафу за незаконне сидіння не буде?