Пролог. Переїзд

— Лізо, прокидайся. Нам ще речі дозбирати, машина скоро приїде. Давай, давай, малеча, часу обмаль.

Я сильніше натягнула ковдру на голову, ніби вона могла не тільки заглушити мамин голос, а й скасувати весь сьогоднішній день разом із переїздом, коробками та новою квартирою.

— Мамо, ну ще трохи… Школа тільки закінчилась. Я взагалі-то планувала хоча б перший день канікул нормально поспати.

— Поспиш у машині.

Ну звісно. У машині. Чудова пропозиція.

Я перевернулася на інший бік і втупилася в стіну. Ще вчора ця кімната була моєю. Моє ліжко, мої фотографії, мої речі на полицях, навіть та дурна пляма біля вимикача, яку я колись випадково залишила маркером і так і не змогла відтерти. А сьогодні від усього цього залишилися голі стіни й коробки.

Коробки з нашим життям.

Від самої цієї думки всередині неприємно стислося.

Я не хотіла їхати. От зовсім.

Тут були мої друзі, моя школа, знайомий двір, улюблена кав’ярня за рогом, парк, у якому ми могли годинами сидіти з Поліною, обговорюючи все на світі. Тут я знала кожну вулицю і майже кожне обличчя. А тепер мала провести ціле літо в іншому районі, де не знала нікого.

Так, я розуміла, що ми не переїжджаємо в інше місто чи, тим більше, в іншу країну. Але спробуйте пояснити це моїм батькам, які й тут не дуже любили відпускати мене далеко саму. Що вже казати про район, де я навіть не знаю, куди веде найближча маршрутка.

Найприкріше було те, що сперечатися не мало жодного сенсу.

Нашу квартиру вже продали. Будинок, який купили батьки, ще не був готовий нас прийняти, тому найближчі кілька місяців ми мали жити на орендованій квартирі. Тимчасово, як постійно нагадувала мама.

Тільки від цього «тимчасово» мені чомусь легше не ставало.

Я відкинула ковдру й сіла на ліжку.

— Мамо…

— М-м?

— А можна я залишуся в Поліни?

Мама навіть не обернулася.

— Ні.

— Ти хоча б подумай!

— Я подумала.

— Коли? За ті пів секунди?

Тепер вона все-таки глянула на мене.

— Лізо.

Оцей тон я знала. Після нього зазвичай ішло остаточне й безповоротне «ні».

Але здатися так швидко означало б зрадити саму себе.

— Ну серйозно. Я могла б жити в неї, а до вас приїжджати. Тут усі мої друзі. Ми з Поліною хотіли записатися на танці, бігати вранці, займатися спортом… Мені, зрештою, треба трохи схуднути.

Мама одразу насупилася.

— По-перше, тобі нічого не треба. Ти в мене чарівна. По-друге, друзі твої нікуди не дінуться. А по-третє, з Поліною я тебе жити не залишу.

— Чому?

— Тому що тобі чотирнадцять. Ти не забула?

Я закотила очі.

— З вами забудеш. Ви мене взагалі колись будете кудись відпускати саму? Чи я житиму з вами до старості?

Мама засміялася.

— Всьому свій час.

— Ага. У моєму випадку років у тридцять п’ять.

— Якщо пощастить.

Я пирхнула, але кутики губ усе одно зрадницьки смикнулися.

Мама вміла так. Щойно я вирішувала серйозно образитися на неї до кінця життя, вона казала щось подібне — і весь мій драматичний план летів шкереберть.

Я підвелася й окинула поглядом нашу маленьку квартиру.

Скрізь стояли коробки. Великі, маленькі, підписані маминим акуратним почерком: «КУХНЯ», «ВАННА», «КНИГИ», «ЛІЗА».

Моє життя теж тепер поміщалося в кілька картонних коробок.

Якось образливо.

— Ну й чудово, — пробурмотіла я собі під ніс. — Нова квартира, новий район, нікого не знаю. Найкраще літо в моєму житті офіційно почалося.

— Я все чую! — долинуло з коридору.

— Я на це й розраховувала!

Мама засміялася, а я махнула рукою й пішла пакувати останні речі.

Машина приїхала приблизно за годину, саме тоді, коли ми з мамою заклеювали останню коробку. Я сиділа просто на підлозі, притримуючи її коліном, поки мама намагалася знайти край скотчу, коли в коридорі грюкнули двері.

— Ну що, мої красуні, готові?

Тато зайшов разом із водієм, швидко оглянув кімнату, ніби оцінював масштаби катастрофи, потім підійшов до мене, цьомнув у лоба й підморгнув.

— Що, мала, готова до нових пригод?

Я подивилася на нього так, щоб він одразу зрозумів усе, що я думаю про його пригоди.

— Мені б твій оптимізм. Я б залюбки залишилася в цій квартирі.

— Так, не вішати носа. Краще допомагай.

Він підхопив одну з коробок і, проходячи повз маму, легенько торкнувся її плеча.

— Люба, ти випадково не знаєш, коли наша донька перетворилася на таку буку?

— Приблизно тоді, коли ти почав називати її «мала» при кожній нагоді.

— Неправда. Вона завжди буде мала.

— Я взагалі-то тут стою, — нагадала я.

— Ми знаємо, — одночасно відповіли вони.

Мама усміхнулася й подивилася на тата тим особливим поглядом, який я помічала в неї досить часто. Теплим, трохи насмішкуватим і водночас таким ніжним, ніби в кімнаті раптом залишалися тільки вони двоє.

Я не втрималася й теж усміхнулася.

У мене справді були чудові батьки.

Так, іноді вони перегинали з контролем. Особливо мама. А тато в таких випадках зазвичай робив вигляд, що він на моєму боці, але зрештою все одно казав: «Мама права». Зрадник.

Та я знала, чому вони такі.

Я була їхньою «любою манюнею». Саме так тато називав мене, коли хотів, щоб я перестала сердитися. І, що найгірше, це майже завжди працювало.

Вони були разом уже близько двадцяти років, і часом мені здавалося, що з кожним роком ставали тільки ближчими. Мама розповідала, що колись татові довелося дуже довго добиватися її прихильності. Я не надто вірила в цю історію, бо зараз вона дивилася на нього так, ніби іншого чоловіка для неї просто не існувало.

Хоча мені подобалося уявляти молодого тата, який бігає за мамою з квітами, а вона гордо проходить повз і робить вигляд, що взагалі його не помічає.

Може, колись і в мене так буде.