Глава 5.

Поставивши на столик вазу з мандаринками, Оля сіла на канапу та перевела погляд на екран увімкненого телевізора. До Нового року залишалося ще дві години, але всі телеканали вже крутили святкові розважальні шоу та концерти. Оля збиралася ще трохи посидіти перед телевізором і йти спати. Настрою святкувати не було зовсім, а спогади постійно поверталися до Богдана. Поруч озвався дзвоном телефон. Оля підхопила гаджет і поглянула на екран. Номер був незнайомим, але дівчина прийняла виклик.

— Привіт, диво, — пролунав у динаміку знайомий оксамитовий голос.

— Богдан? — Оля притулила долоню до грудей, в яких чомусь почало сполохано тріпотіти серце. — Звідки у тебе мій номер?

— У мене є номери всіх співробітників мого відділу, — Богдан на мить замовк. — Що робиш?

— Ем, — Оля поглянула на свою червону картату піжаму та пухнасті капці такого ж кольору. — Проводжаю старий рік.

— Залишилася вдома?

— Угу.

— Ялинку так і не поставила?

— Ні. Але зробила пару салатів і навіть купила шампанське. Правда… відкрити його нікому.

— Це натяк, Оль? — голос Богдана став м’якшим. — Мені приїхати?

— Що?! Ні! Я просто так сказала, — Оля важко перевела подих, наказуючи собі зібратися. — А ти? Мабуть, у дядька?

— Ні. Сказав йому, що не прийду.

— Чому?

— Не хочеться, — у динаміку на мить повисла пауза. — Я про тебе весь день думаю. Дивно, правда?

— Я теж… думаю про тебе, — тихо зізналася Оля.

— Не сумно самій?

— У мене є телевізор.

— Хм… Ну добре. З прийдешнім, Оль.

— Дякую. Тебе теж.

Відклавши телефон, Оля відкинулася на м’яку спинку канапи і посміхнулася. Богдан думає про неї. Тілом пройшлася хвиля теплих мурашок, які зібралися в животі на веселу дискотеку. Оля підхопила плед, загорнулася в нього та лягла на канапу, перемкнувши увагу на телевізор. Мабуть, не можна так думати про свого боса. Але що робити, якщо серце не слухається розуму?

Під пледом було затишно і Оля не помітила як задрімала. Проте розплющила очі, коли тишу квартири порушив веселий дзвін у передпокої. Оля протерла пальцями очі та глянула на годинник. Чверть на дванадцяту, до Нового року сорок п’ять хвилин. Хто міг прийти о такій порі? Дівчина підвелася з канапи і попленталася у передпокій. Увімкнувши світло, Оля підійшла до дверей та визирнула у вічко. І розгублено відкрила рота, побачивши за дверима ялинку. Велику і пухнасту. Оля відчинила двері та визирнула з квартири. Здавалося, що ялинка стоїть сама по собі. Проте вже за мить вона поворухнулася і Оля побачила за колючими гілочками Богдана в розстебнутому чорному пальті, під яким ховалися темні штани та білосніжна сорочка.

— Привіт, — Богдан пробігся поглядом по піжамі дівчини та посміхнувся.

— Привіт. Ем…, — Оля остаточно розгубилася. — Що ти тут…

— Я тобі ялинку привіз, — Богдан кивнув на дерево, притримуючи його рукою. — Подобається?

— Так, але… Навіщо?

— Якось неправильно зустрічати Новий рік без ялинки. Впустиш?

Оля розгублено кліпнула очима, але ширше відчинила двері. Богдан затягнув ялинку в передпокій, захлопнув двері та притулив до них дерево, стягуючи пальто та взуття.

— Я тебе розбудив? — з посмішкою запитав він, вказавши пальцем на піжаму.

— Якщо чесно, — Оля тихо перевела подих, червоніючи під його поглядом. — Мені здається, що я досі сплю.

— Не спиш, — Богдан підійшов до дівчини впритул, обережно огортаючи її руки своїми теплими долонями. — Ти така мила зараз. І заспана трохи.

— Я точно сплю, — прошепотіла Оля, повільно розчиняючись в його синіх очах. — Це все не може відбуватися насправді.

— Чому?

— Бо це занадто… Гарно та романтично. Мені треба прокинутись.

— І як же тебе розбудити? — Богдан перестав посміхатися та обережно обійняв дівчину обома руками, не зводячи погляду з її обличчя.

— Не знаю, — Оля неусвідомлено поклала долоні на його прикриті сорочкою груди, розпливаючись калюжкою від приємного тепла чоловічих рук. — Вщипнути?

— Знаю кращий спосіб, — Богдан підняв руку, лагідно торкнувся пальцями її щоки. — Заплющ очі.

Оля слухняно опустила повіки, втрачаючи зв’язок з реальністю. Серце тремтіло в грудях, а тіло огорталося невагомим теплом, яке здавалося таким рідним. Якщо це сон, то нехай він не закінчується. Нехай триває далі, зігріває душу почуттями, занурює в казку. Оля затамувала подих в очікуванні. А вже за мить відчула на своїх губах тепле дихання Богдана та його обережний поцілунок. 

Тіло вибухнуло відчуттями, які здавалися яскравішими за новорічні феєрверки. Оля несміливо огорнула Богдана руками навколо шиї та почала відповідати. Поцілунок став сміливішим, проте не розгубив ніжності. Богдан остаточно сховав дівчину в обіймах, огортаючи її затишком. Олі ще ніколи не було так добре. Ще ніколи так не хотілося зупинити час. Богдан повільно відсторонився від обличчя дівчини, але з обіймів її не випустив. Оля несміливо розплющила очі, побоюючись порушити тендітну магію цієї миті. І зустріла погляд синіх чоловічих очей, які з ніжністю дивилися на неї.