Моє небо в твоїх шрамах

Розділ 7. Дихати поруч

Лея прокинулась, коли бліде сонце ще тільки торкалося верхівок вікових сосен. Затишне, важке тепло поруч зникло, і натомість під тканину спальника пробрався гірський холод.

Вона різко обернулася — його не було.

Хвилина — і горло стисла знайома тривога. Це було те саме почуття з дитинства: коли прокидаєшся в незнайомому місці й панічно намагаєшся згадати, чому ти тут і чи ти в безпеці.

Але тканина спального мішка пахла... ним. Його аромат — глибокий, терпкий, із нотками кедра та ранкового вітру — усе ще тримався в повітрі, як фізичне відлуння вчорашньої ночі.
«Я ніби вся просякла ним…» — промайнуло в голові. 

Вона мимоволі сховала змерзлий ніс у край спальника і ледь помітно усміхнулася.

— О, вже прокинулась, — почувся низький, м'який голос, і полог намету відхилився.

Нік зазирнув усередину, впускаючи морозне повітря.

— А хтось учора розповідав мені, що справжній похід — це ранній підйом і бадьорість на світанку...

Лея миттєво натягнула край спальника майже до самих очей, ховаючи обличчя.

— Не дивись на мене, я ще не людина, — пробурмотіла вона з-під тканини. Волосся розкуйовдилося, щоки горіли після сну.

— А я думав — лісова фея, — він усміхнувся краєчком губ, і в цій усмішці не було жодної іронії. Тільки спостережлива, тиха ніжність.

«Звідки ця дурна сором’язливість?» — подумки сварила себе Лея, швидко протираючи очі. «Я ж не закохана школярка».

Накинувши вітрівку, вона обережно вибралася з намету. Ранок був крижаний і чистий, мов срібна вода. Листя під ногами було вкрите тонким шаром інею, а від невеликого багаття, над яким висів казанок, ішов густий, теплий струмінь пари.

— Ти це сам? — Лея зупинилась, із подивом вдихаючи аромат гарячої їжі.

— Та нічого складного. Просто сухий суп і чай, — відмахнувся Нік, недбало помішуючи вариво ложкою. — Коли йдеш у гори, головне — не безглуздий героїзм, а термос і гаряча їжа. Я це давно зрозумів. Ну і... підкріпитися треба. Нас чекає дорога назад.

Лея підійшла ближче, кутаючись у куртку, і сіла на колоду поруч.
— Ти знаєш, де ми? — вона глянула на нього з відвертою цікавістю.
— Звісно. Я бував тут не раз, — Нік налив гарячий чай у металевий кухоль і простягнув їй. Їхні пальці знову ненароком зіткнулися. — Просто цього разу… вирішив затриматися.

У його голосі не було ні краплі жалю чи тривоги.
— Чому ти не повів нас назад ще ввечері, якщо знав дорогу? — Лея примружилася, гріючи змерзлі долоні об гарячий метал кухля.
— Бо була ніч. Бо ми ледь не зірвалися у прірву і ти тремтіла, як осиковий лист, — він спокійно знизав широкими плечима. Його бурштинові очі зустрілися з її поглядом. — Бо іноді краще просто дозволити собі зупинитись.

Вони сиділи поруч. Гарячий чай грів долоні, а тиша між ними більше не була напруженою — вона стала напрочуд затишною. Лея вдихнула на повні груди. Повітря пахло мокрою хвоєю, вогкою землею і димом. Але тепер ця осінь пахла ще й ним.

— Це… дивно, — тихо сказала вона, дивлячись на пару, що танула в холодному повітрі.

— Що саме?

— Дихати. І раптом розуміти, що дихаєш уже не сама. Що цей запах… цей момент… тепер назавжди буде з кимось пов’язаний.

— А до цього ти не дихала? — його голос був м’яким, без звичної насмішки.

— Не так, — Лея опустила погляд на кухоль. — Раніше я просто вдихала кисень, щоб жити далі. А зараз — вдихаю спогад, який ще навіть не закінчився.

Нік мовчав, невідривно дивлячись на її тонкий профіль. А тоді повільно кивнув:

— То я, виходить, стану для тебе запахом осіннього повітря?
Лея підняла очі. Її залізобетонна броня розчинилася в цьому ранковому тумані.
— Ти станеш спогадом, у якому мені вперше було тепло, Нік, — щиро відповіла вона, і її голос ледь помітно здригнувся. — І повір... це лякає мене набагато більше, ніж чортів канатний міст.

Нік завмер. У його грудях знову розлилося те саме гостре, незнайоме почуття. Він уже відкрив рота, щоб щось сказати, можливо, зробити крок назустріч або торкнутися її руки, як раптом ранкову тишу розрізав хрускіт гілок.

Із-за дерев почала з’являтися група — змерзлі, втомлені, але цілі. Попереду, як завжди, йшла Вікторія. Її ідеально чиста куртка і рівна постава контрастували з диким лісом. Її кроки були швидкими й точними, мовби вона навіть тут поспішала когось обігнати.

Помітивши Ніка і Лею біля вогнища, вона різко зупинилась. Її губи миттєво розтягнулися в отруйній, бездоганній посмішці.

— Яка сімейна ідилія! — дзвінко кинула вона, театрально окинувши сцену поглядом. Група позаду неї зупинилася, з цікавістю витріщаючись на них. — А ми вже хвилюватися почали. Думали, втратили вас на тому мості. А ви, виявляється, просто вирішили влаштувати собі лісову романтику?

— Все гаразд, Віко. Ми просто чекали ранку, — коротко, крижаним тоном відрізав Нік. Увесь його ранковий спокій випарувався, поступившись місцем напруженій, хижій стійці.

— Угу, бачу, — Вікторія демонстративно повільно перевела погляд на Лею. Її очі зневажливо звузилися, скануючи розкуйовджене волосся дівчини, її поношений одяг і кухоль у її руках.
— Тільки от одне не збігається, люба. Здається, тобі платять за те, щоб ти тягала рюкзаки і стежила за маршрутом, а не за те, щоб ти грілася біля багаття з клієнтами.

На кілька секунд усе навколо стало на диво тихим. Навіть вітер, здавалося, стих, щоб почути, чим закінчиться ця невидима сутичка.

Слова вдарили Лею, наче батогом. Чарівність ранку розбилася на тисячу дрібних уламків. Сором пекучою хвилею залив її щоки. Вона миттєво згадала, хто вона є: дівчинка на побігеньках, обслуга, провінціалка без копійки в кишені. Стіна, яку вона так довго вибудовувала, миттєво виросла назад.

Лея мовчки поставила кухоль на камінь, опустила голову і швидко відійшла до свого рюкзака, щоб не дати Вікторії побачити свої сльози.

Нік зціпив зуби — на вилицях різко заходили м'язи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше