Моє небо в твоїх шрамах

Розділ 5. Під покровом осені

Автобус зупинився біля підніжжя гори, м'яко вгрузаючи колесами у вогку землю, вкриту шаром рудої хвої. Схили Ретина підносилися над ними суцільною темною стіною, гублячись десь у сивому осінньому тумані.

Гід різко підвівся зі свого місця, плеснувши в долоні:
— Виходимо! Перевіряйте спорядження, затягуйте ремені, готуйтеся до підйому! Світловий день у горах короткий.

Туристи з гучним сміхом потягнулися на вологу траву, раз по раз скаржачись на вогкий гірський холод, що миттю забирався під коміри.

Лея відійшла трохи вбік, до відкритого багажника. Її пальці, почервонілі від вітру, зосереджено перевіряли вузли й натяг мотузок на черговому рюкзаку. Вона намагалася повністю розчинитися в роботі, стати невидимою, аби лише не ловити на собі зверхні погляди Вікторії.

— Схоже, ти єдина тут знаєш, що робиш, — пролунав над її вухом низький голос із лінивою хрипотою.

Лея здригнулася. Нік підійшов абсолютно безшумно. Він стояв зовсім близько, закинувши важкий фірмовий рюкзак на одне плече. Його бурштинові очі дивилися з ледь вловимою насмішкою, але в ній більше не було відвертої зневаги — лише гостра, пильна увага.

— Сподіваюся, ти не з тих, хто здається на півдорозі? — запитав він, злегка схиливши голову.

Лея випростала спину. Її пальці сильніше стиснули цупку тканину рюкзака. Вона витримала роки принижень у власному домі, тож точно витримає похід із цим мажором. Вона звела на нього свої смарагдові очі й, ледь помітно смикнувши куточком губ, відповіла:
— Здаватися — не в моєму стилі. А ти? Не втомишся на першому ж кілометрі?

Нік здивовано звів брову, а потім м’яко, майже по-змовницьки підморгнув їй:
— Я? Я тут лише для того, щоб переконатися, що ти не залишишся позаду.

Від цих слів у грудях щось небезпечно кольнуло. Перш ніж вона встигла придумати відповідь, гід попереду різко скомандував:
— Стежте одне за одним! Стежка вузька, на камінні слизько. Не розтягуватися!

Колона повільно потягнулася вгору покрученою стежкою між старих сосен. Повітря пахло перепрілим листям і смолою. Лея йшла останньою, уважно вдивляючись у спини попереду і перевіряючи, чи всі тримають темп.

Підйом ставав усе крутішим. Гірська тиша затягувала ліс, туман спускався важкими клаптями, ховаючи силуети людей. І раптом Лея зрозуміла — позаду когось бракує. Вона різко зупинилася на повороті стежки, дихаючи парою у вологе повітря.

За великим валуном, порослим темним мохом, виднілася знайома темна куртка. Нік стояв осторонь стежки, спокійно наводячи камеру телефону на далеку розколину в тумані.

— Ніколасе! — гукнула вона, намагаючись перекрити шум вітру. — Йди вже! Група відірвалася!

Він навіть голови не повернув. Його пальці зосереджено тримали телефон, немов навколо не існувало ані холоду, ані маршруту.
— Ти що, глухий?! — Лея роздратовано перейшла на біг, перестрибуючи через слизьке коріння.

Він чудово чув кожен її крок. Він навмисно зволікав, знаючи, що за правилами вона не має права залишити його одного. Це був його єдиний спосіб витягнути її з натовпу. Коли Лея порівнялася з ним, він повільно опустив камеру, розвернувся і ліниво поглянув на неї зверху вниз:
— Чую. Чудово все чую, — на його губах заграла та сама дратуюча півусмішка.

— Тоді чому ти відстав? — видихнула Лея. Вона відчувала, як щоки горять від швидкого кроку і злості. — А раптом це кадр мого життя? — спокійно парирував він, кивнувши в бік сизої ущелини.
— Кадр твого життя буде в травмпункті, якщо ми заблукаємо. Ходімо вже! — відрізала вона і першою рушила вперед.
— Ну гаразд, гаразд, не гарячкуй, леді-гід, — пробурмотів він із низьким смішком, ідучи слідом.

Невдовзі вони вийшли на кам’янисте плато, але попереду була лише суцільна біла мла. Група зникла. Стежка несподівано вперлася в роздоріжжя: одна доріжка губилася між густими заростями ялівцю, інша спускалася до старого канатного мосту, що висів над глибокою ущелиною.

— Чорт… — Лея нервово крутнулася на місці. Вона ж вчила карту! — Я ж пам’ятала… ми ж… — вона на секунду міцно заплющила очі, згадуючи інструктаж. — На міст! Точно.

Вони не побачили її — стару бляшану табличку з написом: «НЕБЕЗПЕЧНО», котра зірвалася з верхнього цвяха від вітру і тепер безпорадно ховалася в густому бур'яні, повернута лицем до землі.

Лея рішуче ступила на першу дерев'яну дошку.

Старі вологі канати протяжно зойкнули під її вагою. Міст хитнувся. Лея зробила другий крок, збираючись схопитися за поручні, але цієї ж миті з сухим, страшним тріском лопнуло ліве кріплення.

Дошка під ногами Леї розкололася навпіл і полетіла вниз.

Усередині все обірвалося. Ноги поїхали в порожнечу. Вона навіть не встигла скрикнути, її руки розпачливо розлетілися в сторони, марно хапаючи повітря. Замість подиху легені обпекло чистим, паралізуючим жахом. Вона падала.

У ту ж саму секунду чиясь сильна долоня намертво вчепилася в її зап'ястя.

Нік рвонув її на себе з такою силою, що Лею буквально висмикнуло з порожнечі. Зробивши крок назад, на тверду землю, він перехопив її за талію обома руками і щосили притиснув до свого тіла.

За їхніми спинами пролунав гуркіт руйнації. Решта канатного мосту з вищанням обірвалася — гнилі балки та іржаві цвяхи з тріском сипалися в ущелину.

Лея важко, уривчасто дихала, міцно заплющивши очі. Вона відчувала твердість його грудей і шалений, лункий стукіт його серця — він бився так само дико, як і її власне. Його гаряче дихання торкалося її скроні. Кілька секунд існували лише вони двоє, притиснуті одне до одного.

Усвідомлення цієї близькості вдарило її, немов струмом.

Лея судомно видихнула, розриваючи контакт, і різко відсахнулася. Її щоки спалахнули, а погляд розгублено забігав по камінню. Вона відступила, втиснувшись спиною в грубу кору найближчого дерева. Повільно, тремтячи всім тілом, вона зазирнула вниз — туди, де над проваллям ще осідав пил від розбитих дощок. Її серце калатало так сильно, що віддавалося у вухах.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше