Моє небо в твоїх шрамах

Розділ 2. Краплі дощу і тіні минулого

Повернувши старенький велосипед на станцію прокату, Лея рушила на роботу пішки. Місто з його шумом і ранковою метушнею давно залишилося за спиною. Вона йшла узбіччям порожньої дороги, де крізь потрісканий асфальт і старі бетонні бордюри вперто пробивався дикий бур'ян. За пагорбами тягнулися безкраї сірі поля, а подекуди чорніли уламки давно покинутих господарств. Повітря пахло мокрою землею і гіркуватим димом — хтось вдалині палив осінній сухостій.

На горизонті, мов чужа, недоречна деталь у цій напівдикій місцевості, вимальовувалася незграбна будівля придорожнього кафе.

У голові крутилися думки — гіркі, заплутані й гнітючі, як сьогоднішній туман. Як це взагалі можливо? Настільки сліпо триматися за чоловіка, щоб перебратися на самий край міста? Продати власну затишну квартиру, віддати йому всі гроші, змиритися з трьома роками життя у вічному, брудному ремонті, де лише одна кімната не була роздовбана до цегли... І все це заради кав’ярні, яка тепер належала виключно йому — Віктору.

Лея до болю стиснула кулаки в кишенях худі. Її мама це дозволила. Ні, гірше — вона сама це вибрала.

Без жодної надії та вибору, відразу після школи Лея була змушена піти працювати сюди. Інакше довелося б тікати до бабусі в село або шукати прихистку деінде. Віктор платив їй мізер, завжди нагадуючи, що вона і так їсть його хліб, але дівчині вдалося неможливе — вона по копійці назбирала на вживаний, напівпрофесійний фотоапарат. Це було єдине, що належало тільки їй. Її єдиний ковток свіжого повітря.

Раптом небо не витримало. Важкі, густі краплі дощу вдарили по капюшону, миттєво вбираючись у тканину на плечах. Лея прискорила крок, майже переходячи на біг. Вода холодними струмками текла по шиї, кросівки почали неприємно хлюпати.

Підбігши до масивних дверей кафе, вона на мить озирнулася: за спиною тягнулися розмиті дощем поля, над якими зависла сива мла. На дорозі — жодної машини. Жодної живої душі. Лише вона. Здавалося, ніби вона — остання людина у цьому забутому світі.

Лея рвучко штовхнула двері — і вже за секунду її погляд наштовхнувся на Віктора. Він стояв за барною стійкою, грізний, роздратований, із тим самим важким поглядом, який, здавалося, міг залишати синці на шкірі.

Раз — подивився на неї. Два — красномовно постукав по циферблату годинника на зап'ясті. І знову перевів погляд на Лею.

Цього було достатньо, щоб у неї звично похололо в грудях, а з-під ніг зникла опора.

Усе в цьому кафе було чужим. Жодної теплої деталі: ні вазонів на вікнах, ні м'якого кольору, ні найменшого натяку на затишок. Лише груба цегляна кладка барної стійки, темні дерев’яні панелі на стінах і кілька важких столів із дешевими букетами сухоцвітів. Атмосфера тут була такою ж крижаною, як і сам господар.

— Лорелеє! — сердито гримнув Віктор, перекриваючи шум кавомолки. — Подивись на себе, на кого ти схожа? З тебе тече, як із бездомного собаки. Йди приведи себе до ладу, поки відвідувачів немає!

Його голос пронизував, наче іржава голка.

Насправді його дратував не її мокрий одяг чи розтріпане волосся. Його виводила з себе сама Лея — особливо ті миті, коли Віра дивилася на доньку й одразу відводила очі, ніби бачила перед собою когось із минулого. Рідного батька дівчини Віктор ніколи не зустрічав, але добре помічав, як дружина реагувала на цю схожість. І цього вистачало, щоб відчувати незнайомого чоловіка невидимою тінню у власному домі.

Батько Леї був високим, із незабутньою зовнішністю — світлими очима, мов озеро, в яке додали краплю смарагду, відкритим поглядом і глибокою тихою силою. Саме ці очі дівчина успадкувала від нього.

Віктор не знав, яким був той чоловік насправді, проте вперто змагався з ним навіть подумки. Він залишився поруч із Вірою, а той пішов. І цього було досить, щоб переконати себе у власній перевазі.

А Лея… Лея, навпаки, ховала свою вроду. Не тому, що соромилась — радше, щоб ніхто не порушував її особистий простір. Вона не любила уваги. Не вважала себе особливою. Вдягалася просто — темно-сині джинси, сіре худі з капюшоном, білі кросівки. Їй було комфортно, і цього було досить.

Коли Віктор нарешті пішов у підсобку, Лея мовчки взяла ганчірку й почала протирати поверхні біля кавоварки. Кожен рух був автоматичним, вивченим до нудоти. Потім дістала з картонної коробки паперові стаканчики і вибудувала їх у рівну піраміду на стійці.

Зробивши роботу, вона важко опустилася на високий барний стілець. Скинула мокрий капюшон, розсипавши по плечах вологе хвилясте волосся. Сперлася ліктем на холодну стільницю, притиснула долоню до чола і міцно заплющила очі.

Хвиля тотальної втоми й порожнечі накрила її зненацька.

— Тату… — ледь чутно прошепотіла вона в тишу порожнього залу. — Якби ти тільки знав, як сильно я ненавиджу це відчуття… Коли мені сумно, здається, ніби в грудях розростається чорна діра, що поглинає все світло. Вона стискає ребра і засмоктує мене всередину. Ця самотність — мов металеві кайдани. І найстрашніше те, що я навіть не маю сил із цим боротися…

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Смуток став моїм єдиним вірним другом. Я ненавиджу себе за цю слабкість і хочу, щоб усі просто дали мені спокій. Але водночас... я так сильно хочу, щоб хтось просто обійняв мене і сказав, що все буде добре. Я ненавиджу це. Ненавиджу почуття, коли ти, в біса, навіть не розумієш, що відчуваєш…

Лея глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе, коли просто перед її носом хтось гучно і вимогливо клацнув пальцями. Вона здригнулася і різко відхилилася назад.

— Ей, ти що, заснула там на ходу? Швидко зроби мені подвійний еспресо! — пролунав примхливий, різкий голос.

Лея кліпнула, фокусуючи погляд, і ледь не задихнулася від обурення. Перед нею стояла та сама власниця червоної іномарки. Ідеальна мідно-руда укладка, брендові окуляри, підняті на маківку, і той самий зверхній, зневажливий погляд.

«Ну ні, — промайнуло в голові Леї, а пульс миттєво прискорився. — Всесвіт таки має почуття гумору».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше