У ванній ще стояла легка пара після душу. Лея витерла дзеркало рушником і на мить завмерла — її погляд зустрівся з власним відображенням.
Темне волосся спадало хвилями на плечі, а окремі пасма вловлювали світло ранкового сонця, що пробивалося крізь вузьке вікно. Вони світилися золотом, ніби залишки літа ще трималися за неї.
Зелено-смарагдові очі — ті самі, що колись були в її батька. Мама ніколи цього не говорила, але завжди відводила погляд, ніби бачила в доньці когось іншого. Може, тому й не говорила про нього нічого зайвого.
Лея спробувала усміхнутися. На щоках одразу з’явилися ямочки — колись вони викликали у батька сміх. Тепер, здавалося, були зайвими. Спогад, який не стерся.
«Ну, принаймні виглядаю нормально», — подумала вона й швидко вдягнула худі. Закинула рюкзак на плече й вийшла з ванної. Попереду був ранок, який потрібно було просто пережити.
Надворі була шоста ранку. Пізня осінь. Дерева за вікном зберігали останні жменьки жовтого листя. Небо було сірим, як недописана історія. Лея зайшла на кухню, поклала рюкзак біля стільця й сіла за стіл, стискаючи в руці ручку.
— «Надворі шоста ранку… Пізня осінь своїми барвами вже менш…» — прочитала вона й скривилася, зминаючи папір. — Ні, так не піде! Яка ще хандра?! За таке мене просто висміють на відборі.
Вона кинула аркуш у куток і зітхнула.
— Я хочу бути фотохудожником, а не письменницею! — вголос кинула сама до себе. — І все ж… «Опишіть вашу роботу для участі в конкурсі на спеціальність “Фотомистецтво”». Хм. Нічого, я ще доведу, що дівчата в цій сфері не гірші за чоловіків, — уперто додала й потягнулася за новим аркушем.
— Леє! Досить бурмотіти під ніс. Забирай свої папірці, стіл має бути вільним. Тобі вже пора виходити на зміну до тата.
Лея відчула, як щелепи звело від знайомої напруги.
— Він мені не тато, — глухо відрізала вона, квапливо згортаючи начерки в папку.
Позаду почулися важкі, впевнені кроки. Віктор з'явився у дверному отворі, миттєво витісняючи з маленької кухні все повітря. Від нього завжди віяло важким, гнітючим роздратуванням.
— Ну що за дитина! Він тебе годує, ми живемо в його квартирі! Невдячна! Потрібно було віддати тебе тітці одразу! — обурилася мати.
— От краще б і віддали! — дзвінко кинула Лея в обличчя Віктору.
Вона перехопила лямку рюкзака, рвучко розвернулася й вилетіла в передпокій, з усієї сили гримнувши вхідними дверима. Крізь масивне дерево їй навздогін долетів скажений крик вітчима:
— І за ці двері ще не розрахувалась! — гримнув Віктор. — Віро, скажи їй щось, бо вона так гримати не може! З нею треба щось вирішувати. Неможливо ж так далі жити!
Спускаючись холодними під'їзними сходами, Лея жадібно хапала ротом вогке повітря.
«Скоріше б закінчити з цим. Знайти куток, вирватися. Спати на складаному ліжку на кухні в дев'ятнадцять років і не мати жодного власного сантиметра…»
До початку робочої зміни ще лишалося трохи часу. Вона вирішила поцупити в цього ранку бодай двадцять хвилин спокою. Купивши в крихітному кіоску найдешевшу гірку каву, Лея відімкнула на станції прокату старенький, пошарпаний велосипед і покрутила педалі геть від шумних кварталів, у бік приміських пагорбів.
Вона їхала самим краєм потрісканого асфальту, занурившись у власні думки, коли з-за сліпого повороту з ревом вискочила червона іномарка. Автомобіль нісся надто близько до узбіччя, навіть не пригальмовуючи перед калюжами. Глянцеве бічне дзеркало з глухим стукотом зачепило ручку керма.
— Ей! — скрикнула Лея, інстинктивно вивертаючи колесо.
Велосипед занесло. Вона встигла впертися підошвою кросівка в мокрий гравій, утримуючи рівновагу, але ліктем зі страшною силою приклалася до залізної рами.
Скло іномарки опустилося лише на кілька секунд. З салону висунулася дівчина з бездоганною мідно-рудою укладкою та важкими брендовими окулярами на витонченому носі. Її погляд був сповнений такої відвертої гидливості, ніби вона щойно наїхала колесом на купу сміття.
— Очі роззуй, дурепо! — різко кинула незнайомка й, не чекаючи відповіді, втопила педаль газу.
Автомобіль зірвався з місця, залишивши після себе лише водяний пил із калюжі, запах солодких дорогих парфумів та їдкий шлейф бензину.
Лея повільно перевела подих, ковтаючи хвилю німого гніву.
— Добре, хоч ланцюг не злетів… С-с-с, трясця! — Вона потерла забитий лікоть, під шкірою якого вже наливався темно-фіолетовий синець. — Дрібниці, Леє. Це просто синець. Головне, щоб ця пихата видра більше ніколи не траплялася мені на очі.
Вона знову сіла на велосипед і поїхала далі — туди, де шум міста нарешті розчинявся в осінньому безлюдді. До свого єдиного прихистку.
До озера, захованого між м’якими пагорбами й огорнутого легким туманом, що, здавалося, дихав холодом ранку. Тут, біля тихої водяної гладі, вони з батьком упіймали ту єдину рибу — і спогад про цей день досі тримав її за руку крізь роки. Саме тут вона складала листи, сповнені гніву, розпачу й надії, і тихо віддавала їх полум’ю, ніби довіряючи вогню найпотаємніші таємниці свого серця.
Він не приходив. Але вона поверталась. Завжди поверталась.