Глава 10

Якщо хтось думає, що університетське життя після майже бійки двох команд завмирає хоча б на день, то він ніколи не був студентом. Наступного ранку всі говорили тільки про це.

Новина розлетілася кампусом швидше, ніж повідомлення в студентському чаті. Біля кавових автоматів, у бібліотеці, в коридорах між парами — усюди можна було почути уривки однієї й тієї самої історії. Щоправда, у кожного вона була своєю. За першою версією Ліам мало не вдарив капітана команди Ховарда. За другою — Ейдан сам поліз у бійку. За третьою — викладачі буквально рознімали їх.

Я ледве стримувала сміх, слухаючи, як дві першокурсниці біля гардероба жваво обговорювали, що "капітан команди Форварда нокаутував суперника одним ударом".

— Цікаво, — тихо сказала Вікі, застібаючи пальто. — А ми були там?

— Були.

— І чомусь нічого такого не бачили.

— Мабуть, стояли не під тим кутом.

Айла розсміялася.

— Ні, дівчата. Просто студентські плітки завжди цікавіші за правду.

Ми саме виходили на подвір'я, коли назустріч пробігла група плавців із Ховарда. Вони голосно жартували між собою, штовхалися плечима й абсолютно не звертали уваги на інших студентів.

— Вони красиві, — задумливо сказала Айла.

— Знову? — простогнала Вікі.

— А що? Я лише констатую факт.

— Ти констатуєш його вже третій день.

— Бо факт нікуди не зникає.

Я тільки засміялася. У кампусі справді стало значно людніше. Біля спортивного корпусу тепер майже постійно хтось тренувався, бігав або фотографувався. Здавалося, університет ожив ще більше.

Репетиції теж стали іншими. Макс ходив із блокнотом, у якому вже не залишилося чистих сторінок. Він постійно щось креслив, викреслював, рахував, міняв місцями учасників.

— Ні, ні, ні... Софі, після другого повороту ти маєш бути ось тут.

— Тут?

— На пів кроку лівіше.

— Максе...

— Що?

— Це три сантиметри.

— Два з половиною.

— Серйозно?

— Так.

Лола лише похитала головою.

— Він уже тиждень міряє простір у сантиметрах.

— Бо батл не виграють хаосом.

— Зате хаосом веселіше жити.

Макс удавано образився.

— Ніхто не цінує митців.

— Ти хореограф.

— Це ще гірше.

Ми знову засміялися. Такі моменти дуже рятували. Втома накопичувалася. Репетиції ставали довшими, зв'язки — складнішими, але водночас я щоразу ловила себе на думці, що давно не почувалася настільки щасливою.

Того дня ми закінчили трохи раніше. Я залишилася допомогти Лолі скласти реквізит, поки Макс побіг домовлятися про освітлення сцени.

— Він точно колись одружиться зі своїм блокнотом, — пробурмотіла Лола.

— Думаю, він уже зробив йому пропозицію.

— І той відповів взаємністю.

Ми одночасно розсміялися. Саме в цей момент почула знайомий сміх Марка. Він лунав так голосно, що його було важко не впізнати. Повз нашу залу проходила вся команда Форварда. Вологе волосся після басейну, спортивні сумки через плече, рушники, перекинуті через шию. Хлопці про щось жваво сперечалися.

— Кажу тобі, це був фальстарт!

— Марку, ти навіть не плив.

— Але я бачив!

— Ти дивився в телефон.

— Це деталі.

Майк голосно засміявся. Ден ішов трохи позаду. А останнім... Ліам.

Я не бачила його майже три тижні? Чи ні..?! Дивно, як швидко людина може звикнути до чийогось постійного існування... і так само швидко помітити його відсутність. Він виглядав втомленим. Під очима залягли ледь помітні тіні, волосся ще було мокрим після тренування, а темно-синя спортивна кофта залишалася розстебнутою. Через плече висіла важка сумка.

Вони проходили повз, навіть не дивлячись у наш бік. І мене це цілком влаштовувало. Принаймні я так думала.

— Софі! - Я обернулася. Макс уже біг назад.

— Біда.

— Що сталося?

— У нас проблема.

— Яка?

— Нік, той що для фінального підйому підвернув ногу на тренуванні.

Я насупилася.

— Серйозно?

— Серйозно.

— І що тепер?

Макс провів рукою по волоссю.

— Потрібно терміново знайти хлопця, який хоча б трохи вміє рухатися.

Я вже відкрила рота, щоб щось сказати. І саме в цей момент Марк, який проходив неподалік, почув останню фразу. Він повільно повернув голову. На його обличчі з'явилася знайома усмішка. Та сама. Після якої в житті когось обов'язково починалися пригоди.