Глава 40

      Гаряча постіль та задуха зустрічають вранці. Забувши увімкнути кондиціонер з ночі потерпаю від пекла яке утворилося в моїй персиковій спальні. Хоча тіло тепер до ладу душі, палає в докорах та сум'ятті. Настав той день, що чекала цілий тиждень, тільки тепер він абсолютно не радує мене, ба більше, хочеться зникнути аби сіроокий мене не знайшов. От навіщо я повернулася з Америки?

      Стоп! Чому, власне, я маю весь час тікати? Від кого? Від самозакоханого нарциса, що полюбляє гратися моїми почуттями? Дзуськи тобі, хлопче. Тепер не втечу, але тактично покину квартиру до пізньої ночі, а може взагалі не повернусь. А що, треба було номер мобільного дізнатись.

Швидко прийнявши душ, одягаю джинсовий сарафан та білу футболку. Руду копицю збираю у високий хвіст, жодного макіяжу. Дивлюсь в дзеркало, а на мене дивитися шістнадцятирічна я, тільки впевненіша в собі. Не дам себе  в образу нікому.

Поки хлопець не підкараулив мене під домом, бо вже майже дванадцята, тікаю до метро. Бездумно їду в центр, не було часу просто погуляти Хрещатиком, тепер знайшовся. Ця вулиця нагадує про рідне місто, тільки більш гамірна та химерна. Усвідомлення того, як я скучила по дому, защемило в грудях. Аби не голод, що виштовхував це почуття вигуками в шлунку, мабуть, розплакалась на місці.

Перше ліпше бістро зустрічає пахощами домашніх страв. Очі розбігаються у виборі смачного обіду чи радше сніданку. В Америці в закладах швидкого харчування з'їси скоріш бургер чи хот-дог, максимум рис чи локшину у картонній коробочці. Пам'ятаю як раділа вареникам з вишнями, які інколи готувала Марго. А одного разу, ми із Зоряною їздили за борщем в церкву української діаспори, так вже нам припекло, що тряслися дві години в одну сторону.

Оплативши замовлення у вигляді вареників з сиром, та узвару, я рушила на пошук усамітненого столика. Не встигнувши розсмакувати перший вареник, коли задзвонив телефон. Номер мені не відомий, тому одразу завагалася. Та подумала раптом це по роботі, або ж що сталося, сама ж себе картатиму.

–Слухаю.– підіймаю слухавку на останній ноті дзвінка. 
 
–Нарешті! Де ти є? 
 
–В бістро.– звідки у нього мій номер? 
 
–А по конкретніше, в Києві їх сотні. 
 
–Не знаю, українська кухня на Хрещатику. 
 
–Ага, зрозумів. Буду за п'ятнадцять хвилин.

     Ось так ти, Весно, здаєш позиції? Варто лише спитати «де ти». Але звідки в нього мій номер? Довго думати не прийшлось, хлопець приїхав за п'ять хвилин.

–Звідки в тебе мій номер?– випалюю, доки він не встиг навіть присісти. 
 
–Таємне джерело.– він посміхається, від чого у мене судомно стиснулося в грудях.– Що їси? 
 
–Вареники з сиром. Чого прийшов? 
 
–В нас сьогодні побачення.– розгубився в несподіванці.– А ти чого зла? 
 
–Нічого не знаю, ти мене не кликав.– його збентежений погляд робить дірки в моїй стіні витримки. 
 
–Я ж казав, не плануй нічого на суботу.– геть отетерів. 
 
–Це ти так усіх на побачення кличеш? 
 
–Ти хочеш поговорити про колишніх?– сіроокий зчепив руки в замок на столі. 
 
–Хіба про колишніх? 
 
–Слухай, мені не подобається куди йде розмова. Давай ти скажеш усе що хочеш, щоб між нами не було недомовленостей. 
 
–Може тобі є що сказати. Ти уникав мене тиждень, загравав в цей час до інших.– не можу зрозуміти, він хороший актор чи дійсно не розумію про що я. 
 
–Я не уникав, а тримався на відстані. Чи ти хотіла щоб я взяв тебе прямо в офісі?– я зашарілася, намагаючись уникнути палкого погляду.– А про яких «інших» ти кажеш, не маю уявлення. В мене багато роботи було і навіть сьогодні я мав звільнитись пізніше. 
 
–Шатенка, вчора в холі.– випалила з дурна.

    Хотіла побачити першу реакцію, він не міг помітив мене там, це точно. Тому перша реакція має показати чи бреше сіроокий. Та зненацька він засміявся.

–Ходімо, з деким познайомлю. Я думав, це станеться пізніше та нехай сьогодні.

Він схопив мене за руку і потягнув за собою на двір. Коло закладу припаркований білий мерседес Е-класу, я це знала напевне, бо це мрія мого колишнього, Деніса.

–Це твій автомобіль?– ледь не руками притримую щелепу, я знала що юристи непогано заробляють, але щоб так. 
 
–Мій, я все ж таки головний юрист «Aesculapius medical».– він відкрив пасажирські двері та подав мені руку.– Прошу.

     В просторому молочному салоні пахло шкірою та Матвієм, в голову одразу поперли думки про нашу першу ніч. Тоді то було авто його батька, тому запах був зовсім іншим. Я поглянула на свої ноги, які стисла між собою і зрозуміла, як безглуздо виглядаю в джинсовому сарафані.

Хлопець зателефонував і попередив що скоро приїде в компанії. Тоді перевів погляд на мене, таргани в моїй голові били на сполох, здаю позиції по усім фронтам. Вже й забула на що злилася, ці сірі очі...

Їхали у повній тиші, я старалася уникати його погляду, який зупинявся на мені кожну зупинку світлофора. Споглядала у вікно, де картинка зі старого красивого міста змінювалась спочатку новобудовами, тоді старими занедбаними дев'ятиповерхівками і врешті перед взором один за одним змінювались приватні сектори. Коли ми під'їхали до воріт одного з таких, я ще більше почала втискатись у крісло від сум'яття.