Глава 27

     «Абонент більше не існує» говорить жіночий голос, на черговий мій дзвінок Матвію. Невже він так образився, що я не відповідала? Дурість.

     Залишилось кілька днів до відльоту, консультанту вдалося придбати квитки на літак, яким летить Зоряна. З дівчиною ми не бачились від поїздки, лише списуємось інколи. Я розумію її, хочеться побути з коханим подовше, смакувати хвилини, проведені разом. Хто зна, коли вони знову зустрінуться.

    Досі не можу викинути з голови слова того хлопця «Не мороч йому голову. Він і так втратив глузд, бігаючи за тобою». Що я зробила не так? Ну втікла після бурхливої ночі, ніби чоловіки ніколи так не вчиняють. Я впевнена, що він сам робив так неодноразово.

    «Моя Весна» чується знову і знову, в моїй голові, він знав, як мене звати. Йоиу сказала Аня, але я не злюсь через це, мабуть, впереше. Бо найцікавіше, що з його вуст, моє ім'я звучало так приємно. Він обіймав мене за спиною, гладив волосся і нашіптував «моя дівчинка». Невже Матвія так зачепило, що я пішла? Тричі приходила до нього та мені відповідала тиша. Це виглядає занадто дивно.

     З Анею в нас теж не все гаразд. Вона рідко буває вдома, старається не виходити з кімнати. Здається в цей конфлікт втягнутий Толя, бо між ними теж є напруга.

   Єдиний з ким вдалось порозумітися, Дмитро. Йому, мабуть, важко сприйняти, що так сталося та знаків не подає. Зрадів звістці про моє навчання та підтримав мене. Він розуміє, що таке освіта закордоном. На курсах теж похвалили, Юля сказала триматись і писати їй, обов'язково. Навіть пообіцяла допомогти, якщо буде така потреба.

       Отак швидко сплинув час, вже й відпрацювала останню зміну в пекарні. Навіть трохи сумно, адже це було моє життя. Тихе, спокійне і передбачуване. Попереду горизонт небаченого, вже будую плани на майбутнє, відмічаю місця, де хочу побувати. Джей пообіцяла зустріч на канікулах, де саме, вирішимо пізніше.

       Я отримуватиму стипендію на життя, хоча я ще не знаю цін в країні. Тому важко все ж зорієнтуватися чи достатню аби я змогла ще й кудись дременути. Перший рік, я не маю права працювати, а потім можу знайти роботу на кампусі. Знаючи себе, то щось пошукаю. Не люблю сидіти без діла, хоч розумію, що все одно буде чим зайнятись.

       Сьогодні придбала ноутбук на відкладені гроші. Це не примха, необхідеість для навчання. Обрала невеличкий, щоб можна було брати повсюли з собою. Поки купувала, зі мною намагався плзнайомитись консультант. Не можу зрозуміти, де всі ці хлопці були раніше? Я ніколи не була балувана увагою протилежної статі, попросту була їм до лампочки. А зараз за декілька місяів, стільки кандидатів. Можливо, я розквітла, стала самовпевненішою?

–Коли твій літак?– запитав Толя, коли ми разом обідали. 

–Післязавтра. Але спочптку шлях до столиці. 

–Я буду сумувати.– він щиро подивився мені в очі.

     Я знаю що це правда. Ми з бабусею замінили йому родину. Пам'ятаю, як Толі було сім і бабуся вела його до першого класу, бо ж їхнім батькам не було коли. Він страшенно боявся, бо ще з садка пам'ятав знущання. Та бабуся тримала його заруку, а ми з Анею були поруч. І кожен раз коли батьки громили квартиру, намагаючись знайти «заховані гроші», які нібито ховали діти, тікали до нас. Ми жили не багато та власний город і невеличке господарство добряче рятувало, а ми рятували їх.

–Ти не думай погане про Аню, вона найбільше тривожиться. Костя за океаном, а тепер ти. Я єдиний, хто в неї лишився. 

–Ми ж живі здорові, просто трохи далеко. Я писатиму і дзвонитиму, обіцяю! 

–Брат давно не з'являвся на зв'язок, а ти ж знаєш, що він нелегал. Ми навіть не можемо заявити про розшук. 

–Припини про погане, це ж не вперше він пропадає. Може роботу нову шукає. Я обіцяю зв'язатись із ним, коли прилечу.

    Він наче трохи повеселішав та тривога з очей нікуди не зрикла.

–Краще розкажи, що там в тебе з тією дівчиною? 

 –Та таке, все гаразд. 

–Е ні, давай викладай все як є. 

–Ну звати її Аміна, як ти розумієш, вона не нашої національності. Має трьох братів, які її оберігають і не дають спілкуватись з «лівими». Я наче як подобаюсь їй, а після того, як влаштувався на будівництво до старшого брата, то маю змогу інколи погуляти разом.

–Я думала тебе покликав старший брат однокласника?

–Так і є, але згодом виявилось, що той будинок фірма, яку Амінина сім'я тримає. 

–Толь, будь обережний та не встрявай ні в які халепи. Сам сказав, ти у сестри тут один лишаєшся.

     Ми ще трохи поговорили, тоді хлопець пішов на зустріч з друзями. Він хороший хлопчина і я сподіваюсь, що в нього все складеться. Звичайно ж про обіцянку, дану йому, не забула.

    Костя, самий старший з дітей Мартиненків, поїхав сім років тому. З самого початку знав, що додому не повернеться. Хотів допомагати сім'ї та він і займався цим, влаштовувався чорноробочим в різні місця. То будівництво, то консервний завод, а останній раз працював на якогось серйозного бізнесмена, обслуговував його помістя. Бувало пропадав на кілька місяців, а це не виходить вже більш як чотири. Тому я розумію хвилювання Толі.

    Ліда, ще одна сестра, немає діла до них. Переїхала до столиці, шукає багатого чоловіка. Аня казала, ніби та теж почала пити. Це дуже сумно, хоча статистика говорить, що вихідці з таких сімей зазвичай більшість п'є. В їхній ситуації, лише одна з чотирьох, принаймні живих дітей.