Глава 23

       Сьогодні субота, отже залишилось працювати два дні. Вірніше один, бо сьогоднішня зміна завершується. Якщо чесно, то я очікувала побачити Матвія. Дурна, я знаю, сама ж стараюсь уникати його. Та надія жевріла десь у закутку моєї душі. Навіть постійної клієнтки не було, та що онуків чекає у гості. Все в житті змінилось, з приходом сіроокого.

     У вівторок моє двадцять перше день народження й останній день, коли розподіляють перепустки у краще майбутнє. А точніше, навчання в США. Мені так і не надійшли відповіді з інших університетів, це безмежно лякає. Якщо вже відмовляєте, пришліть швидше. Чого тягнути самі знаєте кого, за самі знаєте що?!

       На роботі помітили мій настрій, Женя бурчить, що минула я, йому більше подобалась. А хіба ж я минула? Все та сама, тільки зависла в невідомості. Не знаю, що там з вступом, до чого всі ці вчинки Матвія та я навіть не знаю чи є в мене досі хлопець. Дмитро так і не з'явився, мене це дратує. Фактично, він образився на те, що я відмовилась припиняти звичайне спілкування з хлопцем. Святі капці, на морі його навіть дружнім не можна було назвати. Принаймні на публіці, а що там було коли ми лишалися удвох, він навряд чи чув. Чи чув?

–Мала, годі киснути!– Женя не покидає спроб підняти мені настрій, от тільки він лише дратує. 

–Я не кисну, а задумалась. Між іншим, люди використовують голову, не лише для шапок, Євгене. 

–Хто ж тебе витримає, жінко? 
 

Я гучно видихаю і хочу відповісти якоюсь грубістю та не встигаю. 
 

–Хтось сильніший за тебе.– впевненим голосом заявляє сіроокий.

    О, я в впевнена, що він сильніший. І не лише фізично, хоча в цьому плані Женя мілюзга на фоні дядька, що стоїть за стійкою. Мій напарник радше солоденький хлопчик, за яким бігають школярки. З довгим волоссям, одягом на декілька розмірів більшим від його. А Матвій? Коротка зачіска, одяг, що підкреслює рельєф тренованого тіла, гострі вилиці та точений ніс. Тільки пухкі губи, майже вишневого кольору та великі сірі очі обрамлені густими віями, вибиваються з образу.

–Ти вже закінчила роботу?– питає, не дочекавшись відповіді Жені. 

–Ще десять хвилин і йду переодягатись.– я не можу розірвати з ним зоровий контакт. Він ніби тримає мене поглядом, змушуючи тіло вклякнути, а мозок думати лише про нього. В очах стрибають іскри злості, з чого б це? 

–Можеш вже йти.– бурчить колега. У вихідні дні гримза відпочиває(або комусь заважає жити), тому ми інколи уходимо раніше чи навпаки затримуємось на другу зміну.

       Я похапцем знімаю форму й одягаю синій гольф з широкими джинсами. Сьогодні похмура погода і доволі прохолодно. Коли ми виходимо з пекарні, мені навіть здається, що починає накрапати.

   Матвій все мовчить, але впевнено рухається в сторону мого будинку. Коли ми майже підходимо до мовного клубу, я нарешті не витримую:

–Куди ти летиш? І що, взагалі, відбувається? 

–Це в тебе я маю питати, що відбувається.– я отетеріла від його тону.– Чого ти вчора проігнорувала мене? 

–Не ігнорувала, була зайнята. Я ж написала, що домовилась із друзями.– він хотів щось відповісти, але мені зірвало клему.– Якого біса, ти собі дозволяєш? Тобі не здається, що ти не маєш права так зі мною говорити? Я тобі взагалі нічого не винна, ми не зустрічаємось. Та й взагалі, на друзів ми теж не схожі. 
 

            Я бачила як від злості в нього ходять щелепи, стиснуті губи та примружені очі. Все його тіло передавало, який він злий. Та я не менш. Лише зараз помічаю стиснуті кулаки до болю. Розумію, що зараз ми наговоримо зайвого один одному, тому розвертаюсь та йду геть.

       Отямилась лише в декількох кварталах від місця, де ми розійшлись і розумію що мої щоки мокрі, як і гольфик. Я плакала всю дорогу, навіть не помічаючи цього. Та де там, навіть думок своїх не розберу. Добре хоч під машину не попала, інстинкт самозбереження дозволив переходити лише на зелений.

  Захожу в найближчий заклад, пекарня-кондитерська, подібна до тої, в якій працюю сама. Оминаю привітну дівчину за стійкою та рухаюсь в сторону вбиральні. Я б сама себе злякалася, побачивши в темному провулку. Червоне запухле обличчя, з чорними вологими слідами по щоках. Хвостик, в який було зібране моє волосся, розтріпався від вітру та моєї несамовитої пробіжки сюди. Я швидко виправляю ситуацію та виходжу до залу. В мене є двадцять хвилин до уроку, тому беру круасан з солоною карамеллю та зелений чай. Їм на ходу, по іншому не встигну.

         Прихожу остання, струшуючи крихти смаколика з грудей. Колись навчусь їсти як леді, а не як порося на банкеті?

         Про що йшла мова, я не пам'ятаю. Все поглядаю на телефон, який зрадницьки мовчить. Ну хоч би одне смс, принаймні зі словами «та пішла ти», я заспокоюсь. Переплачу і переживу. Я так останнім часом й існую, від зустрічі до зустрічі з ним. А між цим, страждаю, змушуючи посміхатись Ані. Я стерво, якому немає прощення.

       Урок підходить до завершення і я стараюсь вийти першою. Спускаюсь по сходах, шукаю музику під такт моєму жахливому настрою. Тому не одразу помічаю Матвія. Якщо бути точною, я помічаю його в той момент, коли він хапає мене під лікоть і тягне до себе в обійми. І я не сперечаюсь, мені не вистачає його тепла. В цей момент не думаю про Аню, не думаю що можливо вже за кілька тижнів, я полечу через океан на чотири роки. Тут і зараз є ми. Дівчинка з рудим волоссям і хлопець з сірими очима.