Схід сонця над морем

Ранок видався напрочуд тихим. Сонце повільно виповзало з-за горизонту, фарбуючи воду в ніжні відтінки рожевого, золотого та перламутрового. Хвилі ледь чутно накочувалися на пісок далеко внизу.

Лія стояла на дерев'яному ґанку дачі, тримаючи в руках теплу склянку з кавою. Прохолодний ранковий вітер тріпав поли її легкої сорочки. Вона дивилася на цей неймовірний схід сонця й знову думала про те, яке крихке її щастя.

Раптом почулися тихі кроки. Теплі, сильні руки обійняли її ззаду, захищаючи від ранкової прохолоди. Данило притиснув її до своїх грудей, вдихаючи запах її волосся, змішаний із ароматом кави.

— Про що ти думаєш? — тихо запитав він, наче читаючи її думки.

Лія трохи повернула голову й сумно посміхнулася:

— Іноді мені здається, що я прокинуся в гуртожитку, а на годиннику буде п'ята вечора, і мені треба йти на зміну в маркет. Що тебе немає…

Вона трохи здригнулася при цій думці. Данило це відчув. Він не відповів одразу. Обережно забрав у неї склянку й поставив її на дерев'яні поруччя. Потім розвернув Лію до себе, заглядаючи в її величезні, сповнені ранкового світла очі. Його обличчя було дуже серйозним і неймовірно ніжним.

Він повільно заліз у кишеню шортів і дістав маленьку оксамитову коробочку. Відкрив її. Всередині, під променями сонця, що сходило, заблищало лаконічне кільце з невеликим, але чистим діамантом.

— Щоб ти більше ніколи не боялася прокинутися, — прошепотів Данило, беручи її тремтячу руку в свою гарячу долоню. — Давай побудуємо нашу власну родину, таку, яка захищатиме нас обох від усього світу. Ліє... виходь за мене.

Лія дивилася на обручку, а потім в його сіро-блакитні очі, де більше не було місця сумнівам. І її крихкий страх розтанув під першими теплими променями сонця, поступаючись місцем абсолютному щастю.

— Так, — відповіла вона, і її голос спочатку потонув у тихому шумі хвиль. — Так! — сказала вона дуже голосно, наче хотіла, щоб увесь світ це почув.

Щасливий сміх заполонив ґанок.