13.3. 

Підходжу ближче, заглядаючи їй в очі. У мене всередині все похололо. Вона виглядала реально розгубленою, що для Харитини було дуже незвично. 

— Ага, — прошепотіла вона, відводячи погляд. — Можна й так сказати. Захворіла. Хронічно.

— Харитю, що сталося?! Кажи правду, не лякай мене! — я вже хапаю її за руки, благально зазираючи в очі. — Треба лікарі? Гроші? Зв'язки?

Вона раптом засміялася — тихо, з якимось надривом — і подивилася на мене довгим поглядом. 

— Старицький, у тебе завжди все так виходить... масштабно і з першого разу. Я вагітна. Вже три місяці.

Тепер я вклякаю на місці, так і тримаючи її за руки. Світ навколо просто припинив існувати. 

— Тобто? Як... три місяці?

— Дурню, — вона підходить впритул і кладе руку мені на груди, туди, де серце давно калатає як божевільне. — Тернопільська ніч у готелі не минула для мене безслідно. У нас буде донька. У Гната буде сестра. А в тебе... у тебе буде ще один шанс не пропустити наступні тринадцять років. 

Що? Вона таки вирішила дати нам шанс? Дати шанс мені? 

Слова Тіни огорнули мене, наче тепла хвиля, змиваючи залишки мого столичного снобізму й страхів. Донька. Ще одне життя, народжене з нашої пристрасті й болю. Я дивлюся на неї й бачу не просто жінку, яку колись втратив, а жінку, яка дарує мені цілий всесвіт удруге. Це було помилування, на яке я не смів розраховувати, але яке тепер тримав у своїх руках, боячись навіть дихнути. 

Не пам’ятаю, що тоді подумав. Пам’ятаю тільки, як підхопив її на руки, зариваючись обличчям у її волосся, яке пахло осінню і дивом. Моїм персональним дивом… 

— Донька... — хриплю я, стискаючи її в обіймах, як м’яку іграшку. — Тіно...

— І тільки спробуй мені зараз сказати, що ти не готовий до контрактів на підгузки, — шепоче вона мені прямо в губи.

Я… їй відповідаю… кажу все, що про це думаю. Тільки зовсім не словами. Я просто втискую її у двері, цілуючи так, наче від цього залежало моє життя. Цього разу не було люті чи образ. Була ніжність, змішана з відчаєм і неймовірним полегшенням. Більше не думаючи, підхоплюю її стегна, вона обхоплює мене ногами, і ми, не розриваючи поцілунку, рушаємо до сходів на другий поверх.

Одяг летить на підлогу — сорочка, сукня, папірці з якимись нотатками з її сумки. На широкому ліжку під мансардним вікном, крізь яке зазирали зорі осіннього Києва, ми знову стали одним цілим. Кожен мій рух був обережним, наче я тримав у руках свій найцінніший скарб у світі. Вона відповідає з тією ж пристрастю, але тепер у нашому сексі був інший ритм, бо ми тепер творили, а не руйнували. Її шкіра була гарячою й смачною, а стогони зливалися з шумом міста за вікном, відлунюючи мої.

Пізніше, коли ми лежали під важкою ковдрою, а кур’єр із вечерею, мабуть, уже вдесяте обривав домофон, я притискаю її до себе.

— Знаєш, — шепочу, цілуючи десь у плече, а потім знаходжу губи, радіючи, що вона мене не відштовхує. — Гнат точно вирахує, що три місяці — це липень. Він же в нас геній алгоритмів.

Тіна тихо сміється, вмощуючись зручніше на моєму плечі. 

— Нехай рахує. Головне, щоб він знав: у цьому рівнянні більше немає невідомих. Ми в Києві, Матвію. І ми — це тепер ми.

Забравши нарешті нашу вечерю з кімнати консьєржа, дивлюся на вогні міста й розумію, що Горовий отримав свій бізнес, Гнат отримав свій ліцей, а я... я нарешті отримав своє диво. Справжнє. З рудим волоссям і характером, який не зламати ні за яких обставин. Моя… квітка папороті розцвіла у жовні. І я переконався, що вона таки цвіте. І не просто цвіте, а дарує справжнє щастя.