13.2.  

З Гнатом ми бачилися тричі. Харитина офіційно познайомила нас у кав'ярні, представивши мене як батька. Хлопець тримався холодно. Не вороже, ні. Він сидів, спершись на спинку стільця, і мовчки спостерігав за моїми спробами витиснути з себе бодай якусь пристойну світську розмову. Жодне моє запитання про навчання чи плани на майбутнє не пробило цю глуху стіну ввічливого ігнору. Для нього я був просто дивним експонатом, який раптово виставили посеред його звичного світу, і Гнат явно чекав, коли ця екскурсія нарешті закінчиться. 

— Ви справді виграли ту круту справу проти агрохолдингу? — запитав він під час нашої другої зустрічі, дивуючи мене тим, що цікавиться й такими питаннями. 

— Справді, — відповів я, дивлячись на сина, який на очах ставав дорослим. 

— Юридична логіка схожа на програмування, — раптом сказав він. — Тільки в коді помилка — це баг, а в законі — це лазівка. Цікаво.

Це було все. Жодних “тату”, жодних обіймів. Тільки сухий аналітичний погляд. Весь у матір, коли вона зачиняється від усього світу у своїй мушлі. 

Але у долі, виявляється, були на нас свої плани, тільки я про це ще нічого не знав. 

…Того вечора я був удома. Моя двоярусна квартира в самому центрі, до якої я наче вже давно звик, після мого повернення з рідного міста здавалася великою і якоюсь порожньою. Я відкупорив пляшку старого віскі, розстебнув комір білої сорочки, закотив рукави до ліктів. У повітрі пахло осіннім дощем і самотністю успішної людини. Я залишив Тіні свою візитівку з цією адресою ще в перший тиждень її переїзду. “Приходьте з Гнатом, коли захочете. Просто так”, — сказав тоді, хоч з її поведінки зрозумів, що не прийде. 

Вона й не приходила, хоч я іноді чекав, сподіваючись, мабуть, на те саме диво, про яке ми вдвох мріяли у шкільні роки.

Дзвінок у двері увірвався у тишу так несподівано, що я ледь не перекинув склянку. Я ж не чекав цього вечора нікого. Зовсім нікого! Кур’єри зазвичай залишають посилки внизу, друзі попереджають за день.

Підходжу до дверей, на ходу пригладжуючи волосся, й відчиняю, ледь не впускаючи з рук склянку.

На порозі стоїть вона.

Харитина. 

Одягнена в кашемірове пальто кольору піску, яке контрастно підкреслювало її вогняне волосся. На шиї — шовкова хустка, на обличчі — легка втома, яка робила її неймовірно жіночною.

— Не чекав? — ця неймовірна жінка, яка вже перевернула все моє успішне життя з ніг на голову, ледь помітно всміхнулася.

— Тіно... — відступаю назад, запрошуючи її увійти. — Ти ж знаєш, мій холостяцький барліг завжди для тебе відчинений. Та ось пригостити мені тебе майже нічим, хіба що віскі й льодом. 

— Пусте… — вона впевнено заходить, знімає пальто, під яким виявилася трикотажна сукня, що м'яко облягала її фігуру. 

Я дивлюсь на неї, все ще не розуміючи, чим спровокований цей її візит.

— Я взяла на себе сміливість і вже замовила доставку з того самого ресторану на Полтавській трасі. Нам везуть вечерю. Мені зараз зовсім не можна бути голодною, тож будемо проводити дегустацію...

Якось інстинктивно чіпляюсь за цю фразу. Вона була для мене незрозумілою, тим більше, що прозвучала серйозно. 

— Не можна бути голодною? Що з тобою, Тіно? Ти захворіла? Перевтома? Горовий тебе загнав? 

У цей момент я відчув, як серце пропускає удар. Її розгубленість була сильнішою за будь-яку впевненість, яку вона показувала раніше. Я звик до її броні, до її гострих слів, але зараз переді мною була просто жінка, яка мала якусь таємницю, здатну знову змінити напрямок вітру. Я був готовий захищати її від усього світу — від Горового, від утоми, від хвороб, — не розуміючи, що головна новина вже є в її крові, роблячи нас нерозривними назавжди.