Глава 13. Матвій. Папороть зацвітає у жовтні (13.1)  

Як з’ясувалося дослідним шляхом, жовтень у Києві — це час для тих, хто любить драматичні фінали й розкішні початки. Листя на Печерську подекуди набувала кольору багрянцю, але здебільшого старого золота, такого ж, як у контрактах, що я підписував щодня. Минуло три місяці від тієї божевільної тернопільської ночі, яка мала стати крапкою у нашому з нею житті, а перетворилась на трикрапку розміром із прірву. 

Ці три місяці я жив як у тумані, механічно закриваючи угоди й виграючи суди, але щовечора повертався в порожню квартиру, яка раптом стала здаватися мені завеликою. Я досяг усього, до чого прагнув: масштаби, вплив, статус. Але виявилося, що без рудого променя Тіниного гніву чи холодного аналітичного погляду сина вся ця столична розкіш — лише декорації в театрі одного актора. Я став професіоналом у заповненні паперових прогалин, проте зяюча діра в моїх грудях нікуди не поділася, і я не знав, що з цим робити.  

Харитина переїхала в Київ у серпні. Я очікував, що вона попросить мене допомогти з придбанням квартири чи оформленням документів, але де там. Тіна сама, без будь-чиєї допомоги, купила собі з сином квартиру у новобуді на лівому березі, з видом на Дніпро і величезними панорамними вікнами. “Матвію, твій центр мені й на хрін не здався, там дихати нічим, а я звикла до простору”, — відрізала вона, коли я спробував запропонувати один варіант на Шовковичній.

Гнат пішов у ліцей. Вона обрала для нього один із найкращих IT-напрямів. Хлопець виявився напрочуд тямущим: поки однокласники сиділи в соцмережах чи іграх, він уже колупав алгоритми ШІ й намагався автоматизувати систему поливу для бабусиного господарства в Тернополі. Харитина залишила сімейний бізнес на матір. Повернувшись із Польщі, де фанатично вивчала “зелений” туризм, вона почала так само фанатично перетворювати тернопільську базу на зразок європейського еко-відпочинку.

А Тіна... Тіна стала ураганом, якого я насправді досі не знав.

Горовий дотримав слова й дав їй повний карт-бланш. Вони почали з Полтавщини. Два заклади мали відкритися вже за тиждень. Я бачив презентації: це було щось неймовірне. “М'ясна ресторація” з відкритими печами, що мали працювати на вишневих дровах, і справжня варенична, де тісто робили на парі за якимось секретним рецептом її бабусі. 

Родзинка була в тому, що кожен відвідувач міг сам обрати набір спецій, які змішували прямо при ньому. Потім на черзі була Київщина. Роботи було до біса й ще стільки ж. Тіна набирала людей, особисто перевіряла кожного баристу, гарчала на логістів і вибивала кращі ціни на фермерську продукцію у постачальників, з якими за ці роки познайомилась особисто. 

Я весь цей час спостерігав за нею здалеку, наче за далекою зіркою, що нарешті знайшла свою орбіту. Тіна не просто працювала — вона творила імперію смаку, і в цьому процесі їй не потрібні були мої поради чи мій захист. Вона була самодостатньою силою природи. А я... я боровся з бажанням просто зателефонувати і спитати, якого кольору сьогодні в Гната настрій. Я навчився чекати — навичка, якій не вчать в університеті, але яка виявилася найважливішою для того, хто хоче повернути втрачений час. 

Я ж відійшов від проєкту. Офіційно — тому що документи були підписані, а клієнтів у мене завжди вистачало. Неофіційно — тому що не міг бачити її щодня і вдавати, що між нами лише пункти договору. Тож Горовий зі своїм юридичним супроводом далі з усіма питаннями розбирався сам…