12.3. 

…Сьома вечора. Стою біля вікна готельного номера, дивлячись, як сонце сідає за обрій на одній з околиць. Стіл уже накритий: легка вечеря, вино, яке він колись любив. Я вдягнула сукню — не ділову, а ту, що підкреслювала кожен вигин мого тіла. Це сьогодні було моєю зброєю.

Почувся короткий стукіт. Потім двері відчинилися. Адміністратор провів його й непомітно зник. Матвій зупинився на порозі. Він виглядав розбитим і стомленим, але водночас якимось... своїм чи що. Без тієї своєї столичної впевненості.

— Проходь, сідай, — вказую на стілець біля столу.

Він мовчки проходить, і ми сідаємо. Розмова спочатку була повністю діловою й сухою, як папір. Він розповів про деталі контракту, про те, що Горовий у захваті. Я кивала, ледь слухаючи, бо все це вже чула від його клієнта.

— Матвію, досить про папери, — ставлю бокал з вином на стіл. — Ти вчора був біля двору моїх батьків. Ти бачив Гната.

Він здригнувся. Вилка в його руці ледь чутно звякнула об тарілку. 

— Так. Бачив… 

Розумію, що заперечувати очевидне він просто не може. 

— Він схожий на тебе, — дивлюся йому прямо в очі. — Коли я зрозуміла, що вагітна, ти вже був у Києві. Вступив на юрфак, жив у гуртожитку… Я вирішила, що ми впораємося самі. І ми впоралися, як бачиш… 

— Чому ти не сказала?! — він раптом вибухає, підхоплюючись із місця. — Тринадцять років, Тіно! Ти вкрала у мене тринадцять років життя мого сина! 

Його крик б’є мене навідлі по обличчю, і я відчуваю, як уся моя витримка тріщить по швах. Вкрала? Як він сміє вживати це слово після того, як залишив мене одну з цим тягарем, з цим страхом і цією безмежною любов’ю? Кожна моя розтяжка на животі, кожна безсонна ніч біля дитячого ліжка, кожна зароблена гривня — це була моя плата за його свободу, за його юрфак і його гроші. Я не крала його життя — я рятувала наше з Гнатом, будуючи його на руїнах того, від чого він тоді так легко відмовився.  

— Я вкрала?! — я теж встаю, відчуваючи, як багаторічна образа виривається назовні. — Ти поїхав! Ти навіть не озирнувся! Тобі потрібні були масштаби, суди, кар'єра. Ти б спробував потім зруйнувати мій з ним світ! Своїми грошима й можливостями… Тим більше, потім ти одружився. Навіщо твоїй дружині чужа дитина?! Щоб що?! 

Дивлюсь у його красиве обличчя, від якого колись просто мліла, й мені хочеться вчепитись у нього пазурями, нігтями, зубами… За всі ці роки, коли я плакала в подушку. Коли лікувала сина, як він хворів. Коли зубами вигризала наше з ним майбутнє, доводячи собі й усьому світові, що я таки можу. 

— Ти так про мене думаєш? — він робить крок до мене, і в його очах було стільки болю, що мені на мить забракло дихання. — Що я монстр? Я вчора дивився на нього і бачив себе. Свою копію… І зрозумів, що був повним дурнем із тією своєю кар’єрою… 

— Він — мій син, — шепочу одними губами, опинившись зовсім близько до нього. — Тільки мій… Моя кров.

— Наша, Тіно. Наша… — Матвій, схоже, не збирається віддавати мені першість у цій словесній дуелі.

Напруга між нами стає майже фізичною. Це був не просто гнів — це була електрика, яка накопичувалася роками. Він раптом хапає мене за плечі, притягуючи до себе. Я хотіла вдарити його, відштовхнути, але замість цього мої пальці чіпляються за його сорочку… 

Ні… тільки не це… я ж… не витримаю… Але він зробив саме це, і світ для мене звузився до його очей і губ. 

Він поцілував мене — грубо, відчайдушно, наче намагався випити всі ці тринадцять років мовчання. Я відповіла з такою ж люттю. Ми впали на ліжко, не розриваючи поцілунку. Одяг заважав, він тріщав, пальці плуталися в ґудзиках. О, ні!..