12.2. 

— Я не продаю мережу, — продовжую те, що хотіла сказати. — Жодного відсотка. Ви хочете моє “Диво”? Ви його не отримаєте. Але ви можете отримати мене як виконавчого директора й головного консультанта для вашого власного нового бренду. Ми створимо паралельну гілку “Диво-автентика”. Ви даєте гроші й логістику, я створюю унікальний продукт для кожного регіону. Контроль — за мною. І контракт ми підпишемо довгостроковий. Але моє “Диво” залишиться моїм.

Після цього одну довгу хвилину ми всі мовчимо. Потім Горовий раптом оскалюється в усмішці, але цього разу вона була справжньою — усмішкою гравця, який зустрів рівного.

— Матвій казав, що ви твердий горішок, — він дістає телефон. — Мені подобається. Це зухвало, дорого і... правильно. 

Я дивлюсь на нього холодним поглядом, маючи намір відстоювати свою позицію до останнього — аж до відмови від контракту з ним. 

— Матвію! — вигукує він у смартфон, не чекаючи моєї згоди. — Відкладай своє повернення у Київ. Переписуй усе. Ми не купуємо мережу. Ми купуємо мізки Харитини Тимофіївни. Готуй контракт на консультаційні послуги й управління проєктом. Довгостроковий. Мінімум на п'ять років з правом пролонгації. Так, я знаю, що ти здивований. Працюй!

Він вимикає зв'язок і підводиться. 

— Документи будуть готові. Матвій зателефонує. А тепер вибачте, у мене скоро літак. Риба була чудова, Тіно. До зустрічі в Києві. 

Коли двері за ним зачинилися, я відчула, як тремтять коліна. Я щойно виграла битву, про яку навіть не мріяла, але ціна перемоги — п'ять років тісної співпраці з Матвієм. П'ять років під одним дахом столичних офісів, постійних дзвінків і вичитування контрактів. Це було як укласти угоду з дияволом, де на кону не душа, а мій спокій. Гнат хоче в Київ — і я дам йому цей Київ, навіть якщо мені доведеться щодня пити каву з людиною, яка розбила мені серце. Це бізнес, Харитю. Просто бізнес і нічого іншого. Ти впораєшся, дорога. Не можеш не впоратися… 

Артем вийшов так само стрімко, як і з’явився. Ольга, яка досі не проронила жодного слова, глянула на мене, витираючи піт із чола. 

— Тіно... ти щойно його “зробила”. Але ти розумієш, що це означає? Київ. Тобі доведеться там жити.

— Гнат хоче в Київ, Олю, — кажу тихо, дивлячись у вікно на липове гілля, яке просочується всередину своїм дивовижним липневим ароматом. — Значить, і я хочу. А якщо ще не хочу, то… захочу. 

…Відразу після першої мені зателефонував Матвій. Голос у нього був такий, наче він щойно вийшов із зони бойових дій. 

— Тіно, я... Горовий дав нові вказівки. Я готую документи. Нам треба зустрітися о другій, щоб узгодити...

Слухаю його й розумію: офіс — не місце для того, що я маю йому сказати. Там кава, там Ольга, там шум кавомолок і купа зайвого народу. А мені потрібна була тиша і територія, де я — повна господиня. 

— О другій не вийде, — перебила я його. — Я зайнята. Давай на п’яту вечора. Готельний комплекс “Світязь” , ресторан на четвертому поверсі. Там є окремий кабінет. Я забронювала номер, щоб нам ніхто не заважав вичитувати пункти.

На тому кінці запала тиша. Я майже чула, як у нього в голові крутяться коліщатка. 

— Готель? — перепитав він. — Ти впевнена?! 

— Там спокійніше, Матвію. Будь вчасно. 

Призначаю цю зустріч у готелі не тому, що хочу романтики, як можна було подумати, а тому, що мені потрібні були стіни, які не змушують щомиті думати про роботу. Мені потрібно було вирвати його з контексту ділового партнерства й нарешті подивитися в очі батькові моєї дитини. 

Я знала, що цей крок небезпечний, що я граюся з вогнем у кімнаті, повній сухої соломи моїх спогадів. Але я більше не можу носити цю правду в собі, як камінь за пазухою. Настав час або розбити цей камінь, або скинути його в річку минулого.