Глава 12. Харитина. Тепер точно все… (12.1) 

Коли ми з Ольгою повернулися у мою приймальню, я на мить заціпеніла на порозі. Пакет із моєю запеченою рибою був не просто відкритий… Він був порожній! Артем Горовий, зручно вмостившись у кріслі для відвідувачів, доїдав останній шматочок мого обіду, витираючи губи шовковою хустинкою того самого кольору “електрик”. На столі секретарки осиротіло стояла порожня чашка з-під моєї кави.

— Сонечко, ця риба — просто божественна! — вигукнув він, побачивши нас. — Трішки недосолена, правда, але лимонний соус усе виправив. Я вирішив, що ви не образитесь на голодного інвестора. Голодний інвестор — злий інвестор, а нам же це не потрібно, правда? 

Дивлюся на порожній пакет і відчуваю, як усередині з’являється хвиля роздратування. Бо це ж не просто риба — це мій особистий час, мій простір, який цей столичний гість порушив так само безцеремонно, як Матвій порушив мій спокій кілька днів тому. 

У світі великого бізнесу це називається демонстрацією домінування, але для мене це просто хамство, загорнуте в дорогий синій піджак. Я роблю глибокий вдих, вирівнюючи спину. Якщо він думає, що з'їдений обід робить його господарем ситуації, то дуже помиляється. У своєму “Диві” правила встановлюю я, навіть на голодний шлунок. 

Ольга поруч зі мною, не втримавшись і добре знаючи мій характер, раптом приглушено хрюкнула. Я ж лише глибоко вдихнула, намагаючись не думати про те, що мій шлунок зараз протестує проти такого столичного нахабства. 

— Пане Горовий, сподіваюся, разом із рибою ви перетравили й бажання називати мене Харитюнею, — жестом запрошую його у кабінет. — Проходьте. Часу в нас обмаль.

Як тільки двері кабінету зачинилися, сталося те, чого я не очікувала. Весь цей “екзотичний птиць” у синьому костюмі, який зжер мій обід, зник. Горовий сів за стіл, поклав руки перед собою, і я побачила зовсім іншу людину. Погляд став сталевим, рухи — економними. Перед нами сидів хижак, який точно знав вартість кожного свого слова. 

Ольга це теж помітила, враз ставши зібраною, як натягнута струна. 

— Що ж, перейдімо до справи, — голос його став на октаву нижчим. — Матвій привіз вам пропозицію щодо варіанту розвитку вашої мережі за моєї участі. Я передумав. Я хочу не тільки західний регіон, я хочу всю Україну. 

Слухаю мовчки, намагаючись не дивуватися так явно. Хто б мене попередив, що цей… інвестор такий непередбачуваний? 

— Ваша логістика, ваші рецепти, мій капітал і мої зв'язки, — продовжував Горовий. — Ми масштабуємо “Диво” так, що через рік у кожному обласному центрі люди будуть стояти в чергах за вашими пончиками й пиріжками. Я даю людей, я даю покриття. Від вас — бренд і повний контроль якості.

Ольга почала щось швидко записувати, а я спокійно витримала його погляд.

— Ні, — просто кажу я, дивлячись йому в очі.

Та Горовий, почувши моє безапеляційне “ні!”, навіть оком не моргнув. Тільки брову підняв.

Це “ні” прозвучало в тиші кабінету як вибух петарди. Я бачила, як витягнулося обличчя Ольги, яка в принципі знала, що я це скажу, як на мить завмер Горовий. Усі чекали, що я вхоплюся за цей шанс, як за рятівне коло, але я не збираюся тонути в чужому океані. Моє “Диво” — це не просто мережа закладів харчування з власним самобутнім обличчям, це моя незалежність, викувана з борошна, цукру і безсонних ночей. 

Продати його зараз, навіть на таких умовах, — означає зрадити ту Харитю, яка тринадцять років тому залишилася одна на пероні. Я не дозволю нікому, навіть людині з майже необмеженими ресурсами, стерти моє ім'я з вивіски мого життя. 

Чекаю на реакцію від інвестора, та Горовий мовчав…