11.4. 

Він встав, і я відчув, як стіни кав'ярні ніби стиснулися, розчавлюючи всі мої наміри. Кожне його слово було як ляпас, що зриває з мене залишки гордості. Найстрашнішим у його словах було те, що він не погрожував — він просто констатував факт. Я — пил. Я — шум. Я — помилка. Її, чорт забирай, помилка… 

Цей фермер просто захищав свою територію, свою жінку і свого — хай не по крові, але по духу — пацана. А я сидів серед пакунків із салом і відчував, як моє юридичне красномовство перетворюється на порох. Проти такої правди закони не діють. 

Все, розмову закінчено, хоч каву він не допив. Та яка може бути кава, коли тут таке?! Я поправляю комір, відчуваючи, як руки тремтять від якоїсь дикої люті, яка хвилею піднімалась у грудях. Хотілося врізати йому, але я знав: він має рацію в кожному слові. Це була правда, якої я не хотів визнавати. Але мусив. 

— Це вона особисто попросила сказати мені все це, що ти зараз сказав? — таки запитую, проводжаючи поглядом його могутню спину. 

— Вона горда для таких речей… — він на мить зупиняється і зневажливо повертається у мій бік. — А мені вона… дуже дорогаї, щоб дозволити тобі знову все зламати у її житті. 

І все, він пішов, причинивши двері. Максим мав рацію в одному: я пропустив цілу епоху. Але він помилявся в іншому — я не збирався просто так зникати, а залякувати мене… це просто смішно.

За хвилину я теж виходжу на вулицю, де повітря ринку раптом стало кислим і задушливим, навіть забувши про те, що хотів кави. Та яка до чортової матері кава, коли тут таке діється?! Цей фермер був моїм дзеркалом. Він був тим, ким я мав стати для неї, але не став.

Уже коли сідав у машину, у кишені озвався смартфон. Це була Харитина, з якою я мав побачитись хвилин за п’ятнадцять. Серце раптом підскочило до горла. Невже вибрала Ковальчука чи того київського хлища й передумала зі мною зустрічатися? 

— Матвію, — голос Харитини звучав майже офіційно сухо. — Плани змінилися. Не їдь в офіс, там зараз дуже галасливо. О п’ятій чекаю тебе біля готельного комплексу “Світязь”, на об’їзній. Там мій ресторан при готелі. Треба поговорити без зайвих вух.

— Тіно, я... — я хотів сказати їй, що бачив Максима, що я бачив Гната, що я готовий... але вона не дала мені закінчити.

— О п’ятій, Матвію. Не запізнюйся. 

І в смартфоні пролунали короткі гудки. Голос Харитини не приніс ні грама полегшення. Офіційність у її словах лякала більше, ніж погрози фермера. “Світязь”, об’їзна... Вона хотіла сховати нашу зустріч від сторонніх очей, винести цей гнійник за межі міста. Я дивлюсь на екран згасаючого смартфона й розумію: о п'ятій вечора багато що вирішиться. Або я знайду спосіб викупити свій тринадцятирічний борг, або цей літній день стане остаточним фіналом моєї колишньої любові. Чи, може, й не зовсім колишньої…  

У ступорі дивлюсь на пакунки з салом і ковбасою на задньому сидінні. Механічно відзначаю, що треба перекласти в багажник. Вся моя звичайна впевненість, усі мої юридичні стратегії, якими я так пишався, зараз здавалися мотлохом. 

Бо я ж збирався не на переговори про контракт Горового. Я їхав на свій на цю мить головний процес, де я одночасно був і підсудним, і катом. І найстрашнішим було те, що я поняття не мав, як захищатися від жінки, яку я колись зрадив, і від сина, який навіть не знав, що я існую. 

Чи знав? Але цього поки не знаю я.