11.3. 

Це й справді був той фермер, про якого мені розповідав Краян, показуючи його фото у галереї свого смартфона. Максим… а ось його прізвища я тоді не запам’ятав. Він сидів біля вікна, обхопивши великими руками склянку. Масивні плечі, засмагле обличчя, обвітрена шкіра людини, яка знає ціну кожній зернині й життю зовсім не у кабінетах. 

Мазнувши по ньому поглядом, раптом розумію, що він не просто п’є каву, він чекає. І судячи з того, як він підняв на мене погляд, чекає саме на мене.

— Сядеш? Чи столичні адвокати з такими, як я, тільки через секретарів розмовляють? — голос у нього був низький, ґрунтовний, як у того господаря, який бачить на своєму полі шкідника.

Примощую свої пакети на вільний стілець й сідаю навпроти. Як так вийшло, що ми з ним тут перетнулися? І що він від мене хоче? Того збираюся уважно слухати, та він мовчить, довгим поглядом вивчаючи моє обличчя… 

— Ти стежив за мною, Максиме? — хочу швидше припинити цей цирк, який мені абсолютно не потрібен. 

— Забагато честі, — він криво всміхається, а я професійно фіксую тільки те, що в цій усмішці немає ні грама дружелюбності. — Я просто вчора бачив твою тачку біля двору Купайлів. І тебе бачив. У кущах жасмину. Ти гарно виглядав, ефектно. Майже як у кіно про невдах… 

Я відчув, як до обличчя приливає жар. 

— Слухай, фермере, давай без цієї лірики. Ти хочеш щось сказати про Харитину? Кажи, — не витримую його прелюдії. 

Максим нахиляється вперед, спершись ліктями на стіл. Його кулаки були схожі на два камені, відшліфовані текучою річковою водою. 

Від нього пахло землею, вітром і тією ґрунтовністю, якої в моєму житті не було ніколи. Я дивився на його руки і розумів: ці руки допомагали Тіні, коли я був далеко. Ці руки, можливо, підкидали Гната в повітря, коли той був малим. 

Усередині все спалахнуло пекучими чорними ревнощами. Це були не ревнощі до коханця — це були ревнощі до людини, яка зайняла моє місце, яка виконала мою роботу батька і захисника. Я ненавидів його за те, що він має право сидіти тут і дивитися на мене зверхньо, бо він — справжній, а я — лише тінь у її житті, хоч і в дорогому костюмі. 

— Скажу так, щоб ти запам'ятав. Раз і назавжди, — він напружено дивився мені у вічі. — Збирай свої манатки, свої столичні паперчики й чеши звідси у свій Київ. Прямо зараз. Не чекай зустрічі, не роби їй боляче своєю присутністю.

— Тобі не здається, що це не тобі вирішувати? — я витримую його погляд, хоча всередині все кипить. — У нас із Харитиною син. Моя кров. Я тільки вчора про це дізнався, і я не збираюся...

Максим раптом тихо, майже моторошно засміявся. 

— У вас? Мужик, ти себе чуєш? Це в неї син. Вона його носила, коли ти гульбанив у київських гуртожитках. Вона його народжувала, коли ти міняв дівок як рукавиці. Вона йому коліна заклеювала, коли ти взяв за жінку іншу… Ти для нього — ніхто. Дядько в брендових манатках, який змушує його маму нервувати. Пил на лобовому склі її машини… 

— Я можу дати йому все! — майже вигукую це, відчуваючи, як слабшають мої аргументи, тому що кожне слово цього… фермера б’є точно в ціль. — Освіту, Київ, можливості...

— Ти йому даси тільки своє его! — Максим перехоплює мій погляд, і я відчуваю справжню міць цього мужика. — Гнату не потрібні твої масштаби. Йому потрібна мати, яку він обожнює, і спокій. А якщо ти зараз почнеш качати права, якщо ти зіпсуєш їй життя своїми судами чи претензіями, я тебе особисто в землю закопаю на тому полі, де лохина росте. І повір, жоден твій київський прокурор мене не зупинить. Їдь звідси. Ти тут зайвий. Ти — помилка минулого, яку Тіна вже давно стерла зі своєї пам’яті…