11.2. 

Мати нарешті піднімає очі, та докору в них я не бачу, там лише якась виснажена тиха втома, від якої мені стає ще гірше. 

— Вже завтра? Ти ж планував побути довше. Може, ще хоч на вихідні залишишся?

— Треба, мамо. Мені треба... переварити це все. Наодинці, у себе вдома. А потім… потім, може, приїду ще… 

— Ага… — сумно зітхає вона, — ключове тут слово “може”. Вмієш ти відмовляти… 

Батько повільно відкладає планшет, знімає окуляри й дивиться на мене майже впритул, а я знову почуваюся школярем, якого зараз будуть за щось вичитувати. От воно мені оце зараз треба? Але заперечити нічого не можу, бо це батько. 

— Переварюй, сину. Тільки не затягуй. Дитина росте щодня. Тринадцять років ти вже пропустив. Не зроби так, щоб наступні тринадцять він називав батьком когось іншого просто тому, що ти злякався власного відображення в його очах. 

— Думаєш, якщо я зараз до них заявлюся й скажу хлопцеві, що я його батько, він мене зустріне з розпростертими обіймами? — тепер мій погляд нічим не відрізняється від батькового. — Я б такого… послав… 

— Не зустріне, — батько відвертається від вікна, але я чекаю на продовження фрази, — але й не пошле, бо наш онук… він не по роках розумний… 

Батькові слова б’ють під дих. Наш онук. Як легко вони це вимовляють, наче ця дитина завжди була частиною їхніх недільних обідів. А я? Я в цій схемі — як зайвий елемент, як дефектний файл, який система намагається видалити. Злякався відображення? Та я в жаху від нього! Бо в очах Гната бачу не тільки себе, а й те, ким я міг би бути, якби не був таким егоїстичним виродком. Його спокійний, оцінюючий погляд — це мій вирок, який я маю підписати власноруч. 

Киваю на це, хапаю ключі й буквально тікаю з дому. Мені треба було десь змитися, зникнути з цього затишку, де кожна деталь нагадувала зараз про мою грандіозну помилку. Звісно, я можу зараз сказати, що був тоді молодий, дурний, що не думав про наслідки, навіть не до кінця розумів, чим могла закінчитися та майже випадкова ніч… Можу, але це ніколи не стане моїм виправданням. І передусім у власних очах. 

Година була ще рання, зустріч із Тіною призначена на другу половину дня, тому я вирішив реалізувати свій план — заскочити на ринок. Знаєте, ці тернопільські ринки — це особлива магія. Там пахне копченим на вишні м’ясом, свіжим кропом і справжнім, не причесаним життям. 

Мені хотілося купити додому того самого “генеральського” сала з тонкою проріззю, справжньої домашньої ковбаси й риби. Хотілося забити багажник цими запахами, щоб хоч якось заглушити сморід від власного сорому.

Доїхав швидко, бо він розташовувався саме там, де й був ще за моїх шкільних років. Так само швидко пройшовся рядами, набрав важких пакунків. Сонце вже починало припікати. Раптом страшенно захотілося кави — не тієї, що з дорогої кавомашини, а простої, в паперовому стаканчику. Тож пошукав поглядом, де б її можна було купити… 

Ринок гуде, штовхається ліктями, торгується, а я йду крізь цей натовп і почуваюся прибульцем. Люди тут живуть, ростуть, вмирають, народжують дітей і знають ціну справжньому хлібу. А я приїхав зі своїм київським лиском, у туфлях, що коштують як піврічний врожай лохини, і намагаюся щось комусь довести. Ці пакунки в моїх руках — як спроба відкупитися від минулого, забити пустку в душі домашньою ковбасою. Смішно й гидко водночас. 

Раптом бачу — на самому розі ринку невелика кав’ярня “Кава на винос”. Це було те саме місце, де зазвичай перекушують фермери, які привозять товар. Тож мені теж підійде… 

Не встиг відчинити двері, як побачив його. Того самого чолов’ягу, який вивантажував учора з багажника свого джипа ящики з якимось бур’яном, а старший Купайло йому допомагав. “Це ж… і мій Гнат теж Купайло…” — раптом прострілює в моєму мозку, але подумати про це не встигаю.