Глава 11. Матвій. “Мужик, вали звідси!” (11.1) 

— Ой… я так і не скинув тобі гроші за пиво… 

— Яке пиво? Старий, ти що, знущаєшся? — голос Краяна звучить у моєму смартфоні непристойно бадьоро для цього ранку. — Ти вже в курсі чи тебе й далі водять за носа, як пацана на першому побаченні?

Притискаю телефон до вуха, дивлячись на своє відображення в дзеркалі батьківського кабінету. Вигляд був такий, ніби по мені проїхався той самий потяг “Тернопіль—Київ”, яким я колись поїхав з дому. Та ще й не раз, а кілька разів — туди й назад. 

Очі запали, на щоках — кількаденна сіра щетина, а в погляді стільки розгубленості, що якби я зустрів такого юриста в суді, розкатав би його за п'ять хвилин. 

Дивлюся на себе і не впізнаю: де той впевнений у собі адвокат, який лузає справи як горіхи? Зараз із дзеркала на мене витріщається мужик, чий життєвий фундамент розколовся на “до” і “після”. У голові набатом б'є тільки одне: тринадцять років. Не місяців, не днів — років! 

Поки я шліфував паркети в столичних судах і грався у дорослі ігри, тут, у цьому маленькому затишному Тернополі, ріс цілий світ, частиною якого мав бути я. І цей світ зараз дивиться на мене чужими холодними очима Тіниного сина, який до біса схожий на моє власне дитяче фото. 

— Я в курсі, Сергію, — сьорбаю холодну каву, намагаючись згадати, що в мене заплановане на ранок. — Вчора побачив. На власні очі… 

На тому кінці западає тиша. Весь той жартівливий тон мого друга кудись раптово зникає, натомість я чую незручне сопіння. 

— Бляха... Ну, вибач. Я хотів тоді, за пивом, сказати, але язик не повернувся з цього почати, а потім ти побіг, як ошпарений… 

— Тут стільки справ, що нічого не встигаю… — кажу, аби щось сказати. 

— Та я думав, може, Харитина сама... чи батьки. Коротше, Матвію, я хочу, щоб ти знав, Гнат — пацан мировий, він вчиться разом з моєю малою, того й знаю. Там характер — кремінь. Весь у матір. А може... і в тебе, хто вас розбере… 

Мовчу. У грудях знову починає зароджуватись злість. Бо треба ж таке: всі все знали, тільки я один, як той бовдур, не знав нічого. Тож просто натискаю “відбій”, просто щось мугинувши. А що я міг сказати? Що я сам себе вже викреслив з його життя тринадцять років тому, навіть не знаючи про його існування? 

Розумію, що моє незнання мене не виправдовує, але бляха, як же пече образа! От чому… чому ніхто не сказав раніше? Я б, може… а що, власне, я б зробив раніше з того, чого не можу спробувати зробити зараз? 

Ця злість — вона як кислота, роз’їдає все зсередини. Злість на Харитину, яка змовчала. На батьків, які, певно, боялися “зіпсувати хлопцю майбутнє”. На Краяна, який жував соплі замість того, щоб врізати правду в лоб. Але найбільше — на самого себе. Бо я ж був там, я ж пам’ятаю ту ніч, я ж бачив її сльози на пероні! Чому я ні разу не повернувся? Чому жодного разу не підняв слухавку, щоб просто спитати “Як ти?”? Я вибудував кар'єру на вмінні ставити правильні питання, але найважливіше питання в своєму житті так і не поставив. 

Сніданок на кухні був важким, як мамина чавунна пательня. Мама мовчки переставляла чашки, намагаючись ними не дзвеніти, а батько зосереджено втупився у планшет. Я бачив, що він не перегорнув жодної сторінки за десять хвилин.

— Я завтра вранці їду, — кажу, розламуючи пиріжок, який здався мені на смак як тирса. — Треба повертатися в Київ. Справи чекають, та й Горовий почне обривати телефон, якщо не привезу йому підписаний контракт. 

Батьки так і мовчать, удаючи, що нічого не почули…