10.4. 

Що? Харитюня?! Це ще хто такий? Хто собі дозволяє так перекручувати моє ім’я? 

— Перепрошую… — намагаюся відновити контроль. — Харитина Тимофіївна… 

— Що? — не зрозумів мене цей “заморський птиць”. 

— Її звати Харитина Тимофіївна, — ще раз пояснюю гостеві очевидне для мене й повільно ставлю пакунок з рибою на стіл. 

Оце так поворот! Не чекала… І… Матвій, мабуть, теж не чекав. 

— Харитюня, як ви висловилися, зараз дуже зайнята, — я вже ледь стримувала сміх, дивлячись на цей яскравий персонаж і здогадуючись, хто це такий. 

— Зайнята? — чоловік закліпав очима. — Навіть для мене? 

— Так, — кажу, зберігаючи на обличчі максимальну серйозність. — Вона саме збирається обідати. А ви... я так розумію, пан Горовий?

Чоловік швидко оглянув мене з ніг до голови і… завмер. Його обличчя на мить набуло серйозного вигляду, але тут же розпливлося в усмішці. 

— Та-дам! — вигукнув він, картинно вклонившись. — Власним обличчям! Власним гаманцем і власною нетерплячістю! І я не піду звідси, поки ми не домовимося про все! Де Матвій? Де цей сухар? А, байдуже! Давайте каву, сонечко, і кличте свою шефиню!

Я схрестила руки на грудях, дивлячись прямо йому в очі. Ні, ну це ж треба таке! 

— Шефиня перед вами, пане Горовий. І каву я вам зроблю сама. Але тільки після того, як з’їм свою рибу. Присідайте, у нас є про що поговорити... без посередників. А поки… почекайте кілька хвилин, я покличу свого юриста, без якого жодних переговорів не буде… 

Не встиг Горовий щось заперечити, як я тицьнула йому в руки свою ж каву, яку ще не встигла навіть скуштувати, й стрімголов понеслась у кабінет до Ольги. 

— Що? — не зрозуміла вона, побачивши мене у себе на порозі з дикими очима. 

— Слухай, я ледь стрималася, щоб не розсміятися йому прямо в обличчя! Ти б бачила цього Горового: ввалився в приймальню як господар життя, наче він не бізнес купувати прийшов, а як мінімум дерибанити сусідню область. Такий собі таран у дорогому костюмі — пре напролом, ні на що не зважає, такту нуль. 

— І що тепер? — очі в Ольги теж загорілися, коли вона зрозуміла, яка колізія вимальовується. 

— А… нічого, розгребемо, — я махнула рукою, озираючись у коридор, чи не несеться цей “птиць” сюди, бо, як я зрозуміла, він може. — І от я дивлюся на це стихійне лихо і розумію: Матвій, з яким у мене мала бути зустріч трохи пізніше, сьогодні просто вибухне. Ти ж його знаєш — він же в нас тепер столична штучка, юрист від Бога, у нього кожен папірець має лежати під лінієчку, кожна фраза чітко вивірена. Він там, мабуть, цілу ніч будував свої стратегії, барикади юридичні городив, щоб мене гарно “запакувати”. А тут приперся його ж клієнт і одним махом, як слон у посудній лавці, розніс усю цю витончену схему на друзки! 

— Ага, — хіхікнула вона. — Тепер ще й гонорар втратить… 

— Хочеш чесно? — почувши моє питання, Ольга киває. — Мені такий розклад чомусь подобається. Єдиний факт, нам треба так пройти між крапельками, щоб отримати максимальну вигоду. 

— Згодна, — Ольга піднялася, щоб іти за мною. — Ходімо, покажеш, що за стихійне лихо впало на наші голови…