10.3. 

Ольга, почувши про юристів, які обов’язково мають гикати, тільки мрійливо примружилася: 

— Це буде дуже дорого. І дуже зухвало. Тобі доведеться жити на два міста. Тиждень — Київ, тиждень — Тернопіль. Ну, або ще якась схема… 

— Нічого, це не так страшно, як можна подумати. Ігнат тільки зрадіє. Він же хоче “масштабуватися”. Вчора заявив мені прямо, що не проти переїхати в Київ, — я іронічно посміхнулася. — А з Максимом... з Максимом я щось придумаю. Потім. 

— Ага… придумаєш… звісно, — Ольга тільки скептично всміхнулась. — Розпишеш бізнес-план на сто років уперед, в якому йому не знайдеться місця… Але це не моя справа… Хоча… — вона трохи помовчала, а потім видала, — ти б поговорила з ним відверто, вам це необхідно. Обом. 

— Ну… якщо мій юрист вважає, що це буде корисно для справи, я… таки поговорю, — намагаюся жартувати, відчуваючи, як на серці починають шкребти кішки своїми гострими пазуряками. — Ось… тільки з роботою розберуся і відразу й поговорю. 

Ольга, не сказавши більше жодного слова, пішла, а я поринула в роботу. Треба було затвердити нові купажі для літнього сезону. Кава з присмаком бузини — це був ризик, але Тернопіль мав це оцінити.

Близько першої задзвонив телефон. 

— Ми не договорили, Тіно, — голос Матвія був низьким, впевненим і... якимось надто інтимним як для представника ділового партнера. 

Чи то мені вже так здається після всіх цих роздумів і емоцій? Але про це я подумаю потім, а зараз треба його вислухати. 

— Я готовий приїхати прямо зараз.

Я відчула, як по спині пробіг холодок. Згадала вчорашню вечерю і те, як син серйозно сказав, що не проти Києва. 

— Ні, Матвію. Зараз я обідаю. І в мене запуск нового рецепта. Давай на другу половину дня. О другій. У моєму офісі. 

— Гаразд, на другу, так на другу, — чую, як він зітхає, але швидко натиская на “відбій”, намагаючись вгамувати серцебиття. 

“Спокійно, Купайло. Ти — біг бос”, — нагадую собі подумки й посміхаюсь, знову згадуючи Гната, бо це саме він мене так називав, коли був ще зовсім малим: “Моя мама — біг бос…” 

Півгодини тому, щойно від мене пішла юрист, я замовила обід з нашого ресторану — запечену рибу з овочами, бо на одних круасанах далеко не заїдеш. Або роз’їдешся в усі боки, що в мої найближчі плани точно аж ніяк не входить. 

Тільки-но збиралася перейти у свою закриту кабінку по той бік приймальні, де можна було сховатися від усього світу, як двері офісу розчахнулися з таким гуркотом, ніби їх вибили ногою. Невже знову чорти Ковальчука приперли з новоими ідеями, як мене захомутати? Ні! Ні, і ще раз ні. 

Але це, як з’ясувалося вже за мить, був зовсім не Ковальчук.

— Де вона?! Де ця королева кавових зерен і макових плюшок? — у мою приймальню, де я стояла біля стола секретарки з чашкою кави, влетів чоловік, який, як на моє розуміння, на чоловіка схожий не був. 

Побачивши таке диво, я моргнула, намагаючись сфокусувати на ньому погляд і одночасно зібрати докупи думки, які раптом зрадницьки розбіглися у невідомих напрямках. 

Він був схожий на екзотичного птаха, що помилився континентом. Дорогий костюм кольору електрик, шовкова хустка на шиї, золотий годинник розміром з блюдце і неймовірно смішний вираз обличчя — суміш паніки й дикого захвату. Чоловік розмахував руками, ледь не збивши вазу на столі моєї секретарки, яка саме відлучилася.

— Послухайте, сонечко! — він втупився в мене своїми витріщеними очима, мабуть, чекаючи, що я маю його слухати якось по-особливому. 

Я була в простій білій сорочці з закоченими рукавами, волосся зібране в недбалий вузол — типова адміністраторка чи секретарка в очах столичного мажора. 

— Кличте свою господиню! Негайно! Мені набридло чекати, поки ці юристи-черепахи щось там узгодять! Я приїхав особисто! Де Харитюня? Де це “Купайлівське диво” у плоті? Я хочу бачити жінку, яка змусила Матвія втратити спокій!