10.2. 

Хоча… зовсім не факт. Бо я раптом зрозуміла, що через тиждень почала б вибудовувати йому логістичну імперію, бо просто дивитися на поля й рахувати центнери з гектарами — це повільна смерть для мого мозку. Зрештою, я навіть десь трохи розумію його колишню. Особливо, якщо врахувати, що вона родом з міста. Так перебудувати себе всередині — це реально важко й не кожному по силі… 

І зрештою я не могла не подумати про Матвія... І той Київ, у який він поїхав, залишивши мене вагітною з розбитим серцем і знищеними мріями. Той факт, що він не знав про моє цікаве становище, його зовсім не виправдовує, але сьогодні я не про це. Сьогодні треба з усіх боків проаналізувати пропозицію, яку він привіз зі столиці. Пропозицію ресторатора Горового, який вирішив погратися в регіонального гуру. І який, як я вже відчуваю, тиснутиме до останнього, бо такі не вміють програвати. 

Це була гостра спеція. Та сама, що надає каві неповторного смаку, але якщо переборщити — пити неможливо. Він пропонував вищу лігу, але за ту ціну, яку я поки не була готова озвучити навіть собі. 

Все, Харитино, спати, досить цих мозкових штурмів на самоті, усе завтра, разом з Ольгою, інакше ти так і не зможеш прийняти правильного рішення й просто пошлеш їх усіх відомим пішим маршрутом, загорнувши його в обгортку солодкої пристойності. 

…Ранок зустрів мене запахом свіжої випічки — дівчата сьогодні пекли мої улюблені пончики з маком і малесенькі пиріжечки з яблуками, вони завжди розлітаються ще до обіду, скільки б їх не було. Мій офіс, який розташовувався в тому з приміщенні, що й найперша кав’ярня, — це моє місце сили. Тут, серед шуму кавомолок і дзенькоту чашок, світ знову ставав зрозумілим і привітним.

— Тіно, ти де літаєш? Ми зараз втратимо ексклюзив на ту партію з Ефіопії, якщо ти не підпишеш рахунок! — Ольга, моя юристка, енергійно постукала ручкою по столу.

Вона сьогодні виглядала як справжнє втілення закону: модне каре, але при цьому погляд-рентген і нуль емоцій.

— Підпишу, Олю, не галасуй. Давай про стратегію спочатку… 

— Раджу відкинути перші два варіанти як сміття, — Ольга включилась відразу і як завжди була категоричною. — Ковальчук — це кабала, Воронецький — пшик. А от пропозиція від Матвія... тобто від компанії Горового, і план твоїх батьків — це те, що ми будемо обговорювати, прораховуючи всі підводні камені. 

Підхоплююсь з крісла, ледь не розхлюпавши чай з материнкою, який зробила мені секретарка, занісши разом з тацею з випічкою. 

— Олю, слухай. Я тут що подумала, поки їхала на роботу… Щось мені не хочеться обирати “або-або”. Я хочу все. Дивись: мамина ідея з етно-мережами в садибах — це наше серце. Наш експериментальний майданчик. Там ми будемо запускати рецепти, від яких у хіпстерів очі на лоба лізтимуть. А Горовому... Горовому було б добре запропонувати паралельну гілку. Щось на кшталт такої собі диво-автентики… 

— Тобто? — не зрозуміла відразу моя юристка, але брову зацікавлено підняла, бо знала, що якщо я чимось загорілась, то треба або разом у вогонь стрибати, або швидко заливати холодною водою.

— Тобто я не продаю мережу. Жодного відсотка! Я продаю свій інтелект. Дивись, у чому полягає моя ідея. Я стаю для Горового, який хоче бачити свій бренд не тільки в столиці, виконавчим директором і головним консультантом. Для кожної області ми розробляємо унікальний продукт. У Тернополі — кава за нашими рецептами, у Франківську — гуцульські смаколики, на Полтавщині — щось їхнє. Я створюю вайб, він дає логістику й гроші. Але контроль — на мені. І умови ми пропишемо такі, щоб Матвій... тобто його юристи, тиждень гикали. Як думаєш, ми з таким упораємось?!