9.4. 

“Господи, моя дівчинко, що ж тобі довелося пережити через моє необачне рішення! — від цієї думки в грудях запекло так, наче я ковтнув розпеченого свинцю. — Як ти взагалі зараз можеш зі мною спілкуватися? Не вигнати, не проклясти, а просто... розмовляти?” 

А я? Я ж приїхав сюди, плекаючи ідіотський намір просто згадати молодість і банально переспати з нею, втекти від київської нудьги в її обійми. Дурень! Справжнісінький цинічний бовдур…

— Я маю з нею поговорити. Прямо зараз! — різко розвертаюся до дверей, відчуваючи, як адреналін знову вдаряє в голову.

— Не зараз! — голос батька звучить настільки владно, що я мимоволі зупиняюсь. — Матвію, зараз ти — суцільний оголений нерв. Ти просто налякаєш її. Харитина не знає, що ти вже зустрівся з сином. Для неї цей секрет — її остання барикада, її броня. Якщо ти зараз увірвешся до неї з цими божевільними очима, ти розіб'єш усе, що вона так довго вибудовувала. Подумай про Гната. Хто ти для нього? Чужий дядько в дорогому авто, який раптом вирішив погратися у батька?

Завмираю біля самого порога, ніби наштовхуюсь на стовп. Рука на ручці дверей тремтить так, що металевий засув ледь чутно деренчав, але я не можу нічого з цим удіяти. Хіба що прибрати руку з ручки. 

— Вона не хоче в Київ, натомість хлопець, здається, не проти, — згадав я слова, які чув там, біля дворища її батьків, поки стояв за кущем жасмину. — Син сказав дідові, що хоче в столицю. Він підтримав мою пропозицію, навіть не підозрюючи, хто я такий. Він хоче масштабів...

— Гнат хоче розвитку, це правда, — кивнув батько, підходячи ближче. — Але якщо він дізнається, що цей “розвиток” — лише спосіб батька-втікача відкупитися від провини, він тебе зненавидить. Гнат не продається, Матвію. І він не по роках розумний хлопець, ми кілька разів спілкувалися. Тобі треба бути максимально обережним. Тепер ти граєш не за чи проти Горового, якого представляєш у переговорах з нею, і не за відсотки в контракті. Ти граєш за власну кров. Я все сказав… 

Знаючи батька, розумію, що ця розмова для мене справді закінчена. Щоб трохи заспокоїтися й усе обдумати, виходжу на терасу. 

Нічне повітря стало ще прохолоднішим, воно обпікало легені, але не могло остудити мій мозок. Я дивився на літні зорі й думав про те, як іронічно доля розставила фігури на цій шахівниці. Я приїхав сюди як мисливець, щоб фактично забрати частину її бізнесу, а знайшов те, що неможливо купити за жодні гонорари світу.

Анжеліка... Вона завжди повторювала, що діти — це кайдани, які заважають успіху, обтяжують кар’єрний зліт. Вона зникла з мого горизонту разом із черговим багатієм, залишивши мені лише порожню квартиру з панорамними вікнами й гіркий присмак самотності. А в цей час тут, у Тернополі, ріс мій син. Ходив до школи, вчився ловити рибу з дідом Тимофієм, можливо, плакав уночі в подушку, коли йому до болю не вистачало батьківського плеча поруч.

А я в цей час вигравав “блискучі” суди, заробляв гроші й купував нові машини.

— Який же я дурень… — гірко шепочу сам до себе у темінь саду. — Який же я нікчемний, засліплений власними амбіціями дурень.

Заснути було нереально, хоч і знав, що завтра вранці маю бути біля офісу “Купайлівського дива”. Але тепер папка з контрактом у моїй сумці здавалася мені або квитком у спільне майбутнє, або остаточним смертним вироком. 

Все залежало від одного: чи зможе Харитина пробачити мені ці тринадцять років тиші. І чи вистачить мені мужності подивитися в очі хлопцю, якого я щойно назвав своєю копією, й не відвести погляду від сорому.

Ніч тягнулася нескінченно. Я сидів у кабінеті батька серед старих книг, і вперше в житті мій мозок юриста-практика не міг знайти жодної лазівки, щоб виграти цю справу. Бо в цьому процесі суддею була жінка, яку я колись зрадив, а єдиним присяжним — хлопчик, який зачинив переді мною двері, буденно витираючи руки об кухонний рушник… 

І це ще я забув про того, кого купайло-старший проводжав до своїх воріт, навіть не підозрюючи, в ролі кого він  у них був.