9.3. 

— Твій шлюб і так висів на волосині, Матвію! — не витримав батько, різко підводячись із крісла. Його голос гримів на всю вітальню, і в цьому сталевому гуркоті я впізнав самого себе. — Анжеліка шукала лише грошей і статусів. Якби ми тоді прийшли до тебе з новиною про дитину від дівчини, яку ти покинув заради кар’єри, вона б з’їла тебе живцем. А Харитина… вона ніколи не просила допомоги. Вона жодного разу не переступила поріг нашого дому! Вона вистояла сама. Побудувала бізнес, виростила сина. Якби ми втрутилися тоді, ми б просто розтоптали те життя, яке вона так важко зшивала докупи.

— Ви вкрали у мене дванадцять… ні, тринадцять років! — я з силою вдарив кулаком по спинці шкіряного дивана. — Ви дивилися мені в очі всі ці роки! Ви приїжджали в гості, ви співчутливо пили вино на моєму розлученні й жодним словом не прохопилися про те, що в мене є син?! Що десь тут, у Тернополі, росте моя кров?

— А ти питав? — раптом гостро запитала мати. — Ти хоч раз за всі ці роки просто запитав: “Як вона?” Так, ми хотіли, щоб ти вчився в столиці й збудував своє життя там, але покинути Харитину, та ще й у такому стані, — це було твоїм особистим рішенням, сину… 

Я заціпенів. Її слова були як крижаний душ. Як?! Ну як я можу зараз сказати матері, що в нас з нею й було всього один-єдиний раз, на випускному?.. І що після того єдиного разу Харитина завагітніла, я навіть уявити не міг. З Анжелікою он за роки нічого не вийшло, хоч ніхто й не берігся… Чи, можливо, це тільки я хотів дитину, а вона — ні?! 

— Ти викреслив її зі свого життя так чисто, ніби її й не існувало. Ти грав у великого київського юриста. Ми боялися, Матвію. Боялися, що ти приїдеш сюди зі своїми претензіями, зробиш тест ДНК й просто відсудиш дитину, як черговий бездушний актив. Що ти зруйнуєш її світ просто тому, що ти маєш зв'язки й можеш це зробити.

Я завмер. Рідні люди могли таке про мене думати? Невже у їхніх очах я схожий на такого монстра?! Слова матері вдарили під дих сильніше, ніж будь-яка образа. Невже вони справді так про мене думали? Що я — лише бездушна машина для виконання контрактів, здатна перемелювати людські долі на юридичний пил? Що я міг би забрати сина в матері просто заради перемоги в суді? Просто тому, що я можу це зробити?

Лють почала повільно стікати вниз, залишаючи по собі лише липкий гнітючий сором. Я дивився на свої руки й не знав, чи зможу колись відмитися від того образу господаря життя, який я так старанно плекав усі ці роки.

— Він... він так схожий на мене, — прошепотів я, заплющуючи очі. 

Тепер, коли перший шок минув, кожна риса того хлопця почала вибухати в моїй пам'яті з новою силою. 

— Навіть не віриться, що я не зрозумів цього в ту ж секунду. Просто не хотів бачити.

Перед очима знову постало обличчя Гната. Те саме поєднання впевненості й підліткової незграбності. Те саме роздратоване зморщування перенісся, коли йому щось не подобається, мій фірмовий жест, який я бачив у дзеркалі щоранку.

— Він розмовляв зі мною так, ніби я ніхто. Просто дивний дядько в костюмі, який заважає йому закінчити справи, — гірко всміхаюся. — Ця його манера тримати дистанцію... Я наче на самого себе збоку подивився. Тільки я тоді, у його віці, не мав такої внутрішньої сили.

— Він і є сила, — мати м’яко підійшла і поклала руку мені на плече. 

Я хотів було сіпнутися, скинути її, але не зміг — занадто багато енергії випалила ця ніч. 

— Гнат — гордість Харитини. І він схожий на тебе не лише зовнішньо, Матвію. Та сама впертість, той самий драйв, коли він чимось захоплений. Тільки він знає ціну дому і кожної заробленої копійки набагато краще за тебе, бо він бачив, як мама працювала день і ніч, щоб вибудувати те, що вони зараз мають. Поки ти підкорював столицю, він був її єдиною опорою. Ну, окрім батьків, звісно, які не дали їй покинути університет, допомагаючи з немовлям…