9.2. 

Батьківський дім зустрів мене тишею й м’яким, майже сонним світлом садових ліхтарів, яке зараз здавалося мені нестерпно спокійним. Я загальмував так різко, що гравій на доріжці розлетівся врізнобіч, наче дріб, обстрілюючи кущі під парканом. Вискочивши з машини, навіть не глянув на відчинені дверцята — просто кинувся до парадного входу, задихаючись від гулкого стуку серця десь аж у горлі. 

У вітальні панував звичний для мене з дитинства спокій, підтримуваний маминими руками й характером. Батько, як завжди у цю пору, сидів у своєму улюбленому кріслі з книжкою, а мати повільно помішувала чай, дивлячись у темне вікно на нічний сад. 

Та їхній спокій розлетівся на шматки, коли я буквально влетів у кімнату. Батько відклав книжку й зняв окуляри, мовчки втупившись у мене. 

Мати з несподіванки випустила ложечку, і той короткий дзенькіт об чашку ніби повернув мене у цей світ. 

— Матвію? — її голос здригнувся. — Сину, що сталося? На тобі лиця немає!

Гальмую посеред кімнати, відчуваючи, як по хребту стікає піт. Добирати слів я навіть не збирався, я просто хотів знати правду, якою б гіркою для мене вона не була. 

— Хто цей хлопець? — вичавлюю з себе, ігноруючи її питання. — Я щойно був у Купайлів. Там, біля хвіртки... Хто він такий, мамо? Чому ви всі мовчали?

Батько повільно глянув на матір, потім на мене. Його погляд, зазвичай спокійний і розважливий, раптом став важким, наче свинець, і настільки зосередженим, ніби він намагався прочитати мої думки крізь шар столичного цинізму.

— Про що саме, сину? — його голос пролунав глухо, але мені вчувалася в ньому якась небезпечна вібрація. — За ті тринадцять років, що ти будував своє життя у Києві, у світі накопичилося багато речей, про які ми не встигли, а можливо, й не захотіли поговорити.

— Не грайте зі мною в ці ігри! — я вже майже кричу, попри пізній час і той факт, що батьки, по суті, не повинні відповідати за мої колишні помилки. 

Мені самому мій власний голос здається блюзнірством у цьому домі, де завжди цінували стриманість. 

— Я щойно від Купайлів, — повторюю. — І я бачив там хлопця. Він назвав Харитину мамою, розумієте? Він… він же моя копія! Кожна риса, кожен жест! Ви не могли цього не знати. Весь Тернопіль, мабуть, роками перемиває мені кістки, а ви... мої власні батьки, мовчали, дивлячись мені в очі?!

Мати зблідла так сильно, що її обличчя стало майже прозорим у світлі торшера. Вона повільно, наче в сповільненій зйомці, опустилася назад у крісло, бо ноги її, очевидно, більше не тримали. Вона не відвела очей, але в них прочитувався такий задавнений, глибокий біль, що я на мить завагався, відчуваючи, як моя лють натикається на стіну її страждання.

— Що Гнат твій син, ми дізналися далеко не відразу, Матвію, — ледь чутно почала вона, і її пальці судомно стиснули край підлокітника. — Коли ти поїхав... Харитина наче крізь землю провалилася, зникла з нашого горизонту, обірвала всі зв'язки. А потім, коли перші чутки почали доходити вже й до нас, коли ми почали щось підозрювати... ти вже був заручений з Анжелікою. Ти пам’ятаєш ту розкішну, шалену підготовку до весілля? Ти ж тоді не ходив — ти літав. Був настільки захоплений своєю новою столичною зіркою, своїми блискучими перспективами й тими висотами, які ти збирався підкорити... Хіба ми могли тоді кинути тобі під ноги цю правду, яка б рознесла все твоє нове життя на друзки? 

— То його звати Гнатом? — питаю, переводячи погляд з матері на батька. 

Мати мовчки киває. Батько просто мовчить, стиснувши губи в линію. 

— То ви вирішили, що мій шлюб важливіший за мою дитину? — роблю крок до неї, відчуваючи, як знову закипає некерована лють. 

Кожна секунда мого минулого зараз здавалася мені ретельно сконструйованою брехнею.

Я згадав батька Харитини — Тимофія Олександровича. Звісно, він не йшов на контакт. Він, зі своїм готельним бізнесом у двох областях, звик тримати оборону. Але ж мої батьки… От чому?!