Глава 9. Матвій. Розбір польотів (9.1) 

Нічний Тернопіль перетворився для мене на розмиту стрічку миготливих вогнів, що боляче різали очі крізь лобове скло. Я не просто їхав — я проривався крізь в’язке наелектризоване повітря, витискаючи з двигуна все, на що він був здатний. Стрілка тахометра здригалася в червоній зоні, а ревіння мотора заповнювало салон, наче намагаючись витіснити з моєї голови образ, що закарбувався на сітківці ока.

Високий підліток. Чорне волосся. Погляд, що б’є навідлі. мій погляд… 

Влітаю у крутий поворот на дамбі, відчуваючи, як важкий кузов моєї автівки починає зносити вбік. Шини пронизливо вищать, відчайдушно чіпляючись за вологий асфальт, але я навіть не подумав прибрати ногу з педалі газу. Навпаки — втиснув акселератор ще глибше, до самого металу. 

Смертельна небезпека зараз здавалася мені єдиними ліками проти того заціпеніння, що скувало мої груди. Я пролетів перехрестя на Бережанській на чистому червоному світлі, боковим зором помітивши, як якийсь таксист вдарив по гальмах і видав довгу істеричну чергу гудків. 

Мені було плювати. Світ за склом звузився до тунелю, де існували лише мої фари й білі смуги розмітки, що зліталися під колеса, як оскаженілі комети.

Якимось неймовірним дивом розминувся з великим бродячим псом біля парку, викрутивши кермо в останню частку секунди так різко, що машину ледь не викинуло на зустрічну смугу. Смерть ходила десь зовсім поруч, заглядаючи мені в очі через тоноване скло, але я лише міцніше стискав шкіряний обід, насолоджуючись цим божевільним танцем на межі фолу. 

Мені треба було відчути цей опір металу, цей свист вітру, щоб хоч на мить заглушити дике незрозуміле сум’яття, яке панувало зараз у моїй душі.

Я не просто їхав додому, я намагався вичавити з себе залишки того шоку, який викликав у мене один лише погляд хлопця біля хвіртки. Ноги стали ватними, повітря в легенях раптово забракло, і тільки ця божевільна швидкість змушувала моє серце качати кров далі. Я повинен був знати…  

Нарешті вилітаю на фінішну пряму до батьківського особняка, навіть не усвідомлюючи, що щойно тричі міг розбитися вщент. Зараз у мене була лише одна ціль: швидше побачити матір і вибити з неї правду. Чому вона досі мовчала?!

Хто цей хлопець? І чому мені здалося, що він чимось невловимо схожий на… мене самого? Чи це маячня? Моя паранойя, яка щоразу оживала, коли я приїжджав у гості до батьків? Тому намагався їздити рідше, замінюючи живі візити розмовами по телефону. 

І чому, чорт забирай, мені здається, що все моє успішне життя щойно розлетілося на друзки під колесами цієї машини?

“Мами вже немає…”

Ця коротка, кинута хлопцем фраза крутилася в моїй голові, як заїжджена подряпана платівка, випалюючи вщент усю мою хвалену логіку, професіоналізм і ту саму столичну виваженість, якою я так звик пишатися перед клієнтами. 

Пролітаю чергове перехрестя на жовте, що вже переходило в червоне, і лише дивом не зношу дзеркалом дзеркало припаркованого біля узбіччя буса. Руки так міцно вчепилися в кермо, що мені здалося, вони просто до нього приросли. 

Син. У неї, виявляється, є син. Я. Хочу. Знати. Хто. Його. Батько.

Намагаюся дихати рівно, змушую себе робити глибокі вдихи, але легені наче наповнилися гарячим попелом — тим самим, на який щойно перетворилися всі мої плани на цей вечір і, можливо, на все життя. 

Скільки тому хлопцю років? Одинадцять? Дванадцять? А може, вже тринадцять? Це значить, що вона завагітніла відразу після того, як я поїхав у Київ? Чи… але ні, це неможливо. 

У нашому божевільному сучасному світі підлітки ростуть швидше, ніж ми встигаємо оновити гардероб. Але та неймовірна, майже дзеркальна схожість... вона не давала мені дихати. 

Я раптом побачив у тому хлопцеві себе — того справжнього Матвія, який колись давно ще не знав брудної ціни зради й не навчився філігранно ховати власні почуття за ретельно випрасуваними дорогими костюмами. Я ж спати не зможу, поки не дізнаюся правду…