8.4.

Матвій підійшов до хвіртки й рішуче натиснув на дзвінок. Серце калатало десь у горлі. Він чекав побачити Харитину — можливо, в домашньому халаті, з розпущеним волоссям, таку вразливу і таку його. Або її батька, з яким він готовий був випити й сто грамів чогось міцного заради справи. 

А доїхати назад — доїде. Він хоч і не пив, коли треба було за кермо, але тут випадок особливий, чисто символічно можна собі дозволити. Та що там! Він навіть ладен був кинути тут машину й повернутися додому на таксі, аби тільки поговорити з нею й вирішити питання у позитивному для себе ключі. 

Хвіртка нарешті відчинилася. На порозі стояв підліток. Високий, плечистий для свого віку, з густим волоссям кольору воронячого крила і поглядом, від якого у Матвія перехопило подих.

— Добрий вечір, — хлопець дивився на Матвія з тією самою сумішшю спокійної впевненості й легкої, ледь помітної зверхності, яка колись була візитівкою самого Матвія ще зі шкільних часів. .

Матвій на мить занімів. Горло наче забило сухою травою. 

— Мені… мені потрібна Харитина. Харитина Тимофіївна. Вона ще не спить? 

— А мами вже немає, — спокійно відповів хлопець, неквапливо витираючи руки об кухонний рушник. 

— Мами?!.. — Матвій відчув, як світ навколо нього починає повільно обертатися в інший бік. — Якої… мами?

Ігнат трохи здивовано підняв брову, оцінюючи гостя з ніг до голови. 

— Ну, моєї мами. Вона поїхала додому хвилин десять тому. А ви, мабуть, у справі?

Матвій не чув питання. Слово “мама” вибухнуло в його мозку, випалюючи всі бізнес-схеми, логістичні ланцюги Горового та його власну самовпевненість. Хлопець перед ним був не просто схожий на нього — він був його живою фотографією, вирваною з минулого. 

Ті самі різкі вилиці, та сама лінія щелепи, той самий розріз очей, який він щоранку бачив у дзеркалі, тільки у старшому варіанті.

Але шок був таким нищівним, що Матвій просто не міг повірити своїм очам. Він бачив лише факт, який не вкладався в його картину світу: у Харитини є син. Дорослий син. У неї є цілий світ, у якому йому не знайшлося місця навіть у виносках.

— Я… я зрозумів. Дякую. Я їй передзвоню, — вичавив із себе Матвій, намагаючись зберегти хоч якісь залишки здорового глузду. — На добраніч.

І, не чекаючи більше жодної секунди, розвернувся і пішов до своєї машини, намагаючись не бігти. Ноги стали ватними, а повітря в легенях раптово забракло.

— Гнатику, хто там дзвонив у хвіртку? — бабуся питала, стоячи десь аж на другому поверсі, тож її голос лунав глухо, але хлопець розчув. 

— Та вже нікого, ба, — Ігнат знизав плечима й зачинив двері, провертаючи ключ. — Якийсь чоловік приходив, маму запитував. Дивний такий, у костюмі в таку спеку. Мабуть, черговий клієнт зі столиці.

Хлопець повернувся на кухню до дідуся, навіть не усвідомлюючи, що однією фразою щойно перетворив успішного київського юриста на розгублену дитину, яка тепер сиділа в темному салоні авто за парканом і намагалася згадати, як це — просто дихати. 

А наступної миті він нарешті завів машину й поїхав додому. Він хотів одного — спитати у матері, чи знає вона, що у Харитини є син…