8.2. 

…Вечеря була саме такою, як я й очікувала: смачною й запашною від ароматів маминих голубців з грибами, домашнього хліба й напруженою від невисловлених думок. Максим, до речі, чудово вписався за наш родинний стіл. Він сидів навпроти мене, і його спокійний погляд наче нагадував мені: “Зі мною поряд тобі завжди буде безпечно…” Та я вже не була впевнена, що хочу оце “безпечно”. Я вже взагалі ні в чому не була впевнена... 

— Отже, Харитю, — батько відставив чарку з польською настоянкою і подивився на мене прямим поглядом, від якого у мене по спині пробіглись зразу кілька табунів кусючих мурашок. — Ми тут з мамою послухали твої новини по телефону. Оля, твоя юристка, теж дзвонила — дуже переживає за… як це вона сказала? О, авторське право на вайб! Тьф-фу ти, ото повигадують слова, які треба запам’ятовувати. Ні, щоб по-людськи сказати. Атмосфера там… або колорит. Але тепер давай серйозно. Перед тобою фактично чотири абсолютно різні дороги. Яку обереш?

Я глибоко вдихаю й коротко викладаю суть: васалітет Ковальчука з його вічними відкатами, кастрацію бренду від стартапера Воронецького, київську експансію Горового, яку так завзято просував Матвій, і… мамину ідею про родинний замкнений цикл “садиба-кафе”.

— Про Ковальчука забуваємо відразу, — відрізав батько, важко поклавши долоні на стіл. — Він купить твою душу за ціною мішка маку, а потім ще й змусить дякувати. Воронецький — пустушка, він перетворить твою каву на розчинний сурогат і продасть “Диво” через два роки як непотрібний актив. Це не розвиток, це утилізація. До речі, можливо, саме це він і має на меті? 

— А що Київ? — втрутилася мама, підкладаючи Максиму ще один голубець. — Харитю, подивися на нас. Ми повернулися з новими ідеями. Навіщо тобі чужий капітал, якщо в нас є власні садиби? Ми можемо створити мережу етноготелів. Ти будеш сама собі господарка, без звітів перед столичними снобами. Навіщо тобі той Горовий з його ультиматумами? Тіна, ти ж бачила Матвія... Ти бачила, як він змінився. Хіба ти хочеш знову залежати від його настрою?

— Бо Горовий дає логістику по всій країні, мамо, — тихо сказала я, крутячи в руках виделку. — Це вихід у вищу лігу. Це можливість стати брендом номер один в Україні. Матвій каже...

— Вища ліга — це там, де тебе не знають на ім'я, а твій бренд — лише рядок у таблиці Excel, — подав голос Максим. 

Він крутив у руках склянку з наливкою, дивлячись на мене з теплою розважливістю. 

— Тіно, я аграрій. Практик. Я знаю, що таке швидкий ріст. Якщо дерево підживлювати дуже агресивною хімією, воно дасть плоди неймовірного розміру вже в перший рік, але через три його корені просто згниють. 

Приймаю рішення мовчки вислухати всіх. Однаково останнє слово… себто рішення буде за мною. А що як справді почую щось таке, що реально вплине на мій вибір? 

— Ця пропозиція з Києвом… вона виглядає надміру солодкою. Тридцять відсотків за такі інвестиції? Це демпінг. Хтось хоче купити не твою працю, а твій контроль. Я б на твоєму місці розширювався тут. Спокійно. Крок за кроком. Я допоможу з сировиною — мої ягоди, моє борошно. Батьки — з базою. Навіщо тобі той задимлений Київ, де ти будеш лише додатком до чужих амбіцій?

Я глянула на Макса. Він пропонував безпеку. Стабільність. Життя без потрясінь, де кожен день передбачуваний і теплий. Це було так привабливо... і водночас так… нудно чи що?! 

— А я б поїхав! — раптом випалив Ігнат, який досі мовчки жував голубець, уважно прислухаючись до кожного слова.

Всі за столом завмерли. Навіть дзижчання мухи біля лампи здалося голосним. 

— У Київ? — перепитав його дід, насупивши брови. 

— Ну… так, — Ігнат випрямився, стаючи ще більше схожим на людину, про яку я намагалася не думати. — Там хаби, там нові школи, там ІТ-курси нормальні, а не те, що в нашому будинку творчості. І взагалі, ма, ти завжди кажеш, що треба масштабуватися. То чого ти боїшся? Ми ж можемо спробувати на рік. Якщо не вийде — повернемось. У нас же тут все залишається.