Глава 8. Харитина. Вечеря з присмаком вибору (8.1) 

— Ігнате, я не зрозуміла, ти що, вирішив пустити тут коріння? — жартівливо стукаю по склу нашої автівки, дивлячись, як син неспішно закидає рюкзак на заднє сидіння.

Ми стояли під під'їздом висотки у новому житловому комплексі, де я кілька років тому купила для нас із сином чотирикімнатну квартиру на третьому поверсі. Це було моє перше по-справжньому велике досягнення, символ того, що я змогла дати Гнату простір, де у нього тепер є власна територія. 

Досі пам'ятаю, як довго обирала планування, щоб кожному вистачило місця, і як раділа цим високим стелям і краєвиду на старе місто. Але сьогодні, коли Гнат збирався до моїх батьків, забираючи з собою звичні речі, ці метри раптом здалися мені просто великим холодним коробом. 

Без його розкиданих навушників у вітальні чи вічного гуркоту кросівок у коридорі квартира миттєво втрачала свій затишок, перетворюючись на нагадування про те, що діти ростуть швидше, ніж ми встигаємо до цього звикнути. Й самостійно вирішують, що їм робити і як жити далі. 

— Мам, ну дід сказав, що в нього в гаражі з’явився якийсь новий набір для виживання в умовах нашого ставу. Я маю це перевірити, — він усміхнувся своєю цією дорослою, трохи скептичною посмішкою.

— Цей “набір” називається новими вудками, я вгадала?

— І підсака, ма. Дуже серйозна підсака, міцна. З такою можна навіть русалок ловити, якщо пощастить. У липні, кажуть, у ці купайлівські дні, вони іноді ловляться, як і будь-яке диво… 

Він подивився на мене серйозним поглядом, та на самому денці я побачила вогники смішинок, які Ігнат старанно намагався приховати. І що тут зробиш, як мене всі домашні люблять підколювати цим купайлівським дивом?! Син он уже розповідає про русалок, яких збирається ловити з дідом. А, ну їх, що мале, що старе, розум однаковий, нехай собі ловлять. Хоч русалок, хоч самого водяника… Може, й справді поталанить.  

— Господи, всього три квартали, Ігнате! Ти міг би дійти пішки, поки я б допивала каву. Тобі корисно розім'ятися після уроків.

— Мам, ти ж знаєш: у солідних чоловіків свій темп. До того ж ти сама хотіла, щоб я допоміг бабусі з сумками, які вона привезла з Польщі. Хто, як не я, понесе ті кілограми польського досвіду?

Кілограми польського досвіду?! Я лише зітхнула. Мій дванадцятирічний “солідний чоловік” іноді вмів маніпулювати моїм почуттям провини за вічну зайнятість краще за будь-якого професійного психолога. Ми нарешті упакувались, і я завела машину, щоб наступної миті натиснути на газ. Вечірній Тернопіль дихав густим липневим теплом, а під’їзд до батьківського особняка на Садовій завжди діяв на мене як найкраще заспокійливе. Поки я не побачила біля воріт знайомий чорний джип.

— О, Макс уже тут! — радісно вигукнув Ігнат. — Значить, лохина приїхала. Тепер дід точно змусить мене копати ями.

Максим справді був у своїй звичній формі. Він якраз зачиняв багажник, коли ми під’їхали. Його спокійна, впевнена присутність у домі моїх батьків за останні два роки стала майже звичною. Він не грав у ігри, не вибудовував складних схем. Він просто якось примудрявся завжди опинятися поруч тоді, коли це було потрібно.

— Привіт, Харитю. Гнате, тримай краба, — Максим простягнув моєму синові руку, і я помітила, з якою щирою повагою той відповів на жест. — Привіз ті саджанці, що обіцяв. Твоя мама вже розпланувала під них цілу плантацію за верандою. Каже, це буде експериментальний майданчик для наливок. 

І він голосно розсміявся, дивлячись на мене з таким теплом, від якого мені раптом стало… холодно. Тіно, зберися. що з тобою коїться? Це на тебе так впливає той простий факт, що ти побачила Матвія? Так це зовсім інший Матвій, а того, якого ти колись любила, нема. Тринадцять років не було й зараз поїде за кілька днів, й тільки згадуй, як його звали… 

І я, намагаючись посміхнутися у відповідь, йду до дверей, з-за яких, зустрічаючи гостей, вже визирає мама.