7.4. 

Я вилетів з дому батьків, відчуваючи дивний свербіж у потилиці. Здавалося, увесь Тернопіль щось знає, чого не знаю я, і це колективне мовчання починало серйозно тиснути на нерви. Навіть власна мати дивилася на мене так, ніби я — пацієнт із амнезією, який намагається довести, що він здоровий.

Нарешті пірнаю у вечірню прохолоду. Мозок працює як потужний комп'ютер. Горовий чекає не просто звіту, а реального результату. Підписаного Харитиною контракту. Він уже “пробив” мережу через свої канали і тепер горить цією ідеєю. Якщо я зараз приїду до Тіни, до її батьків, зможу показати, що я — свій. Що я пам'ятаю їх. Це буде сильний хід.

Я їхав по нічному місту, ігноруючи знаки обмеження швидкості. П'ятнадцять хвилин — і я вже паркувався біля високого, обплетеного диким виноградом паркану садиби Купайлів. У вікнах горить тепле затишне світло.

Виходжу з машини, поправляю манжети й раптом завмираю. На під’їзній доріжці, прямо перед ворітьми, стоїть масивний чорний джип. Не її батька, бо мій якось казав, що Купайло заїжджав до нього на СТО, то йшлося зовсім про іншу машину. І точно не елегантна автівка Харитини, яку я бачив біля кав’ярні.

Поряд із машиною, підсвічений ліхтарями саду, щось робить кремезний чоловік у простому на перший погляд, але добротному одязі. Придивляюсь і бачу, що він упевнено вивантажує з багажника якісь ящики. Навіть здалеку було видно розсаду чи саджанці. Мені раптом спадає на думку, що цей мужик поводиться тут як господар. Або як людина, яку тут дуже чекають. 

Хто такий? І що тут робить?! 

“Максим?” — промайнула здогадка, від якої в роті стало гірко. Отой самий “місцевий принц”, на якого натякав Краян? 

Раптом відчуваю гострий укол ревнощів, який абсолютно не вписується у мій діловий настрій. Хто цей мужик, який має право заїжджати у дім батьків Харитини з розсадою в такий час? Це виглядало якось аж по-домашньому, майже інтимно для простого ділового партнера. Тож моя впевненість у тому, що я тут — єдина людина, здатна дати Тіні майбутнє, раптом дала серйозну тріщину. 

Теж мені… розмріявся дурень… 

Стискаю щелепи, а разом з ними й пальці в кулаки, відчуваючи, як столична впевненість у собі миттєво випаровується. Вечір переставав бути просто діловим візитом. Бо тепер мені треба було йти буквально на абордаж, не знаючи, що за цими дверима на мене чекає не просто незручна розмова, а справжній вибух моєї реальності.

Як вчинити? Розвернутися й піти геть, а вже завтра дотискувати Харитину в її офісі, як того чекає від мене Артем? Чи таки спробувати поговорити з нею у неформальній обстановці? Так а що робити з цим… котрий приїхав сюди на джипі? Хоча, можливо, він тут якийсь місцевий садівник і приїхав до її батьків, адже це їхня садиба, а не квартира Харитини. 

Але щось мені підказувало, що цей “садівник” дуже дорого одягнений і впевнено тримається. Я зрозумів, що якщо зараз поїду, то дозволю йому закріпити свою позицію в цьому домі, а я ніколи не вмів програвати без бою. Особливо коли йшлося про Тіну, яка мені чомусь знову стала потрібною.

Тож я таки роблю крок до хвіртки, ще не бачачи хлопця, який цієї миті допомагав цьому кремезному “принцу” тримати ящик, і який через хвилину повернеться до мене обличчям — моїм власним обличчям із минулого.