7.3. 

Як я й очікував, вечеря вдома у батьків проходила у режимі тихого допиту. Мій батько, хоч і пишався моїм статусом власника київської юрфірми, дивився на мене крізь окуляри так, ніби я збирався провернути аферу з національним надбанням Тернополя.

— То ти справді приїхав, щоб вивезти Харитину в Київ? — він повільно розрізав домашнє м'ясо, і цей звук у тиші вітальні діяв мені на нерви, але я намагався стриматись, хоч і хотілось забрати у нього той ніж. — Знаєш, сину, гроші твого Горового — це добре. Можливо, навіть дуже добре для нашого спокійного міста. Але Харитина тут — це не просто бізнесвумен. Вона символ того, що тут можна створити щось справжнє без столичних понтів. Бо вона зуміла це створити, і місто нею пишається. Якщо ти її забереш, люди тобі цього не пробачать. Будеш для всіх “тим самим нахабою, що вкрав наше диво”.

— Тату, це всього-навсього бізнес, — я намагався говорити спокійно, хоча всередині все закипало, бо я не міг розповісти їм усього, що стосуваломся Харитини. — Світ не крутиться навколо тернопільського ставу. Вона виросте вдесятеро за рік. Я пропоную їй масштаби, про які тут тільки в газетах читають. Це новий рівень життя, розумієш? Найкращі офіси, контракти, вечірки, де вирішуються долі галузей… 

Батько лише зітхнув, обмінявшись швидким поглядом із мамою. Я бачив у цьому погляді те, що дратувало мене найбільше, — німе співчуття моїй “київській сліпоті”. Для них мої аргументи про офіси класу “А” й лобіювання інтересів звучали як іноземна мова, позбавлена будь-якого життєвого сенсу.

— А вона хоче рости твоїми темпами? — тихо запитала мама, відкладаючи виделку. — Матвію, ти хоч раз за ці дні запитав її, що робить її щасливою зараз? Може, її щастя — це аромат тієї величезної липи під вікном і можливість бачити, як росте те, що вона посадила власноруч, а не в цифрах на банківському рахунку твого клієнта?

Я хотів відповісти, що успіх і гроші апріорі роблять людину щасливою. Це ж аксіома! Хіба може бути інакше? Значно пізніше я зрозумію, що тоді виправдовував своє бажання знову бути з нею цією псевдо-турботою: мовляв, я відкриваю їй двері в рай, а вона просто боїться переступити поріг. Насправді ж я просто хотів, щоб вона знову була в моєму полі зору. Щовечора. У Києві. Щоб я міг контролювати не лише її бізнес-процеси, а й те, як вона на мене дивиться. 

Хіба це нахабство? Це логіка того, хто замовляє музику, не інакше. 

Цієї миті (і кому я треба майже ввечері?) знову ожив мій телефон. Кидаю косий погляд на екран і тішуся, як хлопчак, що це не Горовий, бо спілкуватися зараз із клієнтом мені чомусь не хотілося. Потім коротко відповідаю на дзвінок секретарки з офісу Харитини, якій “заборгував” консультацію. Між іншим запитав, чи не на роботі ще її шефиня. 

— Ні, Матвію Павловичу, — відповідає дівчина, зітхаючи (запала на мене чи що?). — Харитина Тимофіївна поїхала до батьків на вечерю. Сказала, що це сімейна справа, — пролунало в трубці.

“У батьків”, — занотував я про себе. Я знав, де живе Тимофій Купайло. Його садиба була неподалік від адреси Тіни. Район тих самих зелених садиб на виїзді, де повітря пахне хвоєю й спокоєм.

— Даруйте, але мені сьогодні ще треба поїхати на одну зустріч, — я підвівся з-за столу, так і не доторкнувшись до маминого фірмового десерту. 

— Матвію! — мама вигукує мені вслід, коли я вже хапав піджак. — Ти ж так і не почув найголовнішого! Ми хотіли розповісти про… 

— Потім, мамо! Все потім! Я повернусь, а за сніданком поговоримо! Обов’язково…