7.2. 

— Матвію, я тут почитав аналітику по цій твоїй “Квітці папороті”… Й послухав відгуки…  

— “Купайлівському диву”, — виправляю механічно, навіть не замислюючись. 

— Що? — сходу не врубається Горовий, який не звичк, що його так безцеремонно перебивають. 

— Мережа називається “Купайлівське диво”! — повторюю майже сердито. 

— Та яка на хрін різниця, як вона називається? Не в цьому річ! — майже злиться Горовий. — Слухай, це реально крута штука! Там не просто кав’ярні, там якийсь етно-код зашитий. Я передумав бути диваком-спостерігачем. Я хочу цей бренд як флагман. Дотискай її. Будь-якою ціною. Якщо треба — підніми частку до тридцяти, але вона має бути в Києві до кінця місяця. Мені потрібен цей репутаційний актив перед великим тендером. 

Ах, ось воно що… перед великим тендером. Треба буде добре розібратися, що там за тендер і яку роль мій клієнт відводить для бізнесу Харитини. 

Голос Горового став жорстким, з металевим відтінком — таким він буває лише тоді, коли Артем бачить реальну здобич. Це мене насторожило: зазвичай він не втручався в деталі до підписання паперів. Раптові тридцять відсотків пахли не просто щедрістю, а терміновістю, причину якої я поки не міг збагнути. 

Бо тендер тендером, проте там є ще щось, про що він не поспішає нікому казати. Але гра вже почалася, і відступати було пізно.

— Артеме, вона думає. Там є особисті фактори… — почав я, але тепер нетерпляче перебиває Горовий: 

— Особисті фактори — це питання цифр. Вирішуй. Я даю тобі карт-бланш… 

От і що мені тепер із цим робити? На діька лисого мені його карт-бланш?! 

Вимикаю зв’язок, відчуваючи, як тиск у скронях посилюється. Горовий тепер зацікавлений по-справжньому, а це означає, що гра стає ще й небезпечною. Якщо він дізнається про її вразливі місця, він почне тиснути професійно. Мені треба закрити це питання до того, як він втрутиться особисто.

Повертаюся до столу. Сергій дивиться на мене з очікуванням. 

— Так ось, про нашу Харитину… — почав він знову. — Ти маєш знати головне. У неї є…

Раптом я згадую, що залишив документи по контракту в машині, а мені треба було звірити адресу, яку вона вказала в реєстраційних даних як домашню. Якщо вона не відповідає на дзвінки, я поїду до неї. Прямо зараз. Вечір — найкращий час для неофіційних візитів.

— Сергію, пробач! — я схопився, гарячково шукаючи ключі в кишені. — Мені треба бігти. Я згадав, що не звірив один пункт у договорі, а завтра зранку вже маю дати відповідь Києву. 

— Та зачекай ти, бовдуре! — Сергій спробував схопити мене за рукав. — Я ж тобі не договорив! Це важливо! Про сина її... 

— Зідзвонимося пізніше, Сергію! Обіцяю! Виставиш мені рахунок за пиво! — я вже практично біг до парковки, кинувши на ходу коротке прощання й не почувшщи його останньої фрази.

Краян лише сплюнув собі під ноги, дивлячись мені вслід: 

— От дурень… Столична зірка, блін. Я ж йому хотів сказати, що там уже дванадцятирічний козак підріс, копія його самого… Ех, Матвію, розіб'єш ти лоба об ці свої інтеграції. 

Та цих слів Сергія я вже не чув, як і не бачив скепсису на його обличчі, коли він намагався мене затримати, щоб сказати щось, на його погляд, украй для мене важливе. А, потім скаже, не останній рік живемо… 

Я вже був у машині, стискаючи кермо так, наче це була горлянка мого головного конкурента. У голові пульсувала вказівка Горового: “Дотисни її”. Артем ніколи не кидав слів на вітер. Якщо він побачив у “Диві” золоту жилу, він не зупиниться. А я… я досі був його кращим інструментом. Але чи хотів я бути таким інструментом у справі, де фігурувала Тіна? Моя Тіна… 

На задньому сидінні лежала тека з документами. Я розкрив її на сторінці з реєстраційними даними “Купайлівського дива”. Адреса проживання власниці: вулиця Садова, район елітних приватних садиб. Я знав це місце — там жили ті, хто цінував тишу більше за центральний шум.

Але спочатку — борг честі. Вечеря з батьками, яку я переносив уже двічі.