Глава 7. Матвій. За крок до істини (7.1) 

— Матвію, ти чи гальмуєш, чи реально в Києві розум розгубив? Я тобі кажу: тут усе змінилося! А ти мені про свої логістичні ланцюги торочиш! 

Сергій Краян, мій найкращий шкільний друг, а нині власник мережі магазинів спорттоварів, емоційно бахнув кухлем об дерев’яний стіл. Ми сиділи на терасі невеликої приватної броварні на березі місцевого озера. Сонце повільно котилося до горизонту, виблискуючи на воді, а повітря було настільки свіжим, що після загазованих центральних столичних вулиць мені здавалося, ніби я п’ю кисень великими ковтками.

— Сергію, спустися з неба на землю, — я спокійно сперся на спинку стільця. — Я тут у справі. Горовий дає такі умови, про які в цьому місті навіть не мріють. Харитина — талановита, її мережа — це діамант, який потребує огранювання. Але вона впирається, наче я її в рабство продаю, а не в бізнес-клас запрошую. 

Власне, я й сам не до кінця розумів, чому Артем так вчепився в цей локальний бренд. Для нього зазвичай об’єкти діляться на прибуткові й сміття, а тут раптом така наполегливість. Але ставити зайві питання клієнту — не в моїх правилах, особливо коли на кону стоїть гонорар, здатний перекрити річну оренду мого офісу на Печерську.

— Квиток у бізнес-клас, кажеш? — Сергій примружився, дивлячись на мене з якоюсь дивною сумішшю жалю й іронії. — Ти хоч розумієш, що для неї Київ — це не “рівень”, як ти зараз кажеш, а зона відчуження? Вона тут королева, Матвію. У неї тут коріння, батьки, її світ… Ти думаєш, вона кине все це, щоб сидіти у твоєму скляному офісі й чекати, поки ти звільнишся з наради?

Я відчув, як усередині ворухнулося роздратування. Власне, саме тому я й вимагав її переїзду. Це було не нахабством — у моїй голові це виглядало як вища форма турботи. Я хотів витягнути її з провінційного болота, де кожен крок треба узгоджувати з місцевими баронами на кшталт Ковальчука. 

Я хотів дати їй ресурси, про які вона не сміє й мріяти. І так, я хотів, щоб вона була поруч. У моєму теперішньому місті. На моїй території. Де я — власник успішної юридичної компанії, а не просто екс-однокласник, який колись так підло зник. 

Мій план насправді був бездоганним у своїй егоїстичності, і десь на рівні підсвідомості я, звісно, це добре розумів: я створюю їй умови, від яких неможливо відмовитися, вона переїжджає, і я нарешті отримую шанс виправити ту помилку тринадцятирічної давнини, не втрачаючи при цьому темпу столичного життя. Я був щиро впевнений, що затишок київської квартири й перспективи ринку варті того, щоб залишити цей сонний тернопільський рай. 

— Вона сама казала, що її амбіції більші за область, — вперто повторюю я, не зводячи очей з друга. — Я просто даю їй інструмент.

— Інструмент… — Сергій похитав головою. — Слухай, Матвію, раз ти вже такий розумний юрист, то маєш знати одну річ. Харитина за ці роки…

У цей момент мій телефон вібрує прямо на столі. На екрані — Горовий. Чорт, як невчасно...

— Секунду, Сергію, це той самий клієнт, якого я не можу послати. 

Натискаю “Прийняти дзвінок”, відходячи до парапета. Артем Горовий, людина з капіталом незрозумілого походження, про якого подейкували, що він просто відмиває гроші через крафтові стартапи, був чимось дуже збуджений, що насправді для нього не дуже типово. Тож я повинен був зрозуміти, що сталося, щоб знати, як мені тут діяти далі.