6.4. 

Але щоразу, коли Максим підходить до мене дуже близько, я інстинктивно роблю крок назад. Бо поряд із його надійністю мені стає… прісно? Нудно? Нецікаво?! Чи, можливо, я просто боюся, що ця стабільність остаточно поховає в мені ту дівчинку, яка колись мріяла про купайлівське диво і свою квітку папороті, а отримала лише затишну клітку, та ще й вибудувану власними руками?

Порівняно з пропозицією Горового, яку приніс Матвій, плани Максима на наше спільне життя виглядають як безпечна тиха гавань. Там немає ризику, немає виснажливих поїздок до Києва чи назад, немає потреби щось доводити собі й світові. Там є просто життя. Але чому тоді зараз, дивлячись на повідомлення від Макса, я все ще відчуваю на губах присмак того “липового” повітря, яке залишив по собі Матвій?

Думаючи про все, що раптово впало на мою голову, зі стогоном кладу голову на складені в замок руки. кілька хвилин спокою… лише кілька хвилин, і я буду готова рухатися далі, думати, оцінювати, прораховувати, щоб закрити це питання. 

Поки так і сиджу у тиші, її раптом розриває мелодійний дзвінок телефону. На екрані висвічується: “Мама”. Глибоко вдихаю, намагаючись повернути голосу рівність, і натискаю зелену кнопку. 

— Харитю, ми вже вдома! — голос мами звучить бадьоро й натхненно, хоч вона, мабуть, щойно з поїзда. — Тільки-но повернулися з Польщі. Ох, дитино, ти навіть не уявляєш, який там досвід “зеленого туризму” ми перейняли під Краковом! 

Я мовчки слухаю, знаючи, що мою маму важко перебити, якщо вона хоче щось тобі розповісти. Краще вислухати відразу й усе! 

— У мене стільки ідей для твого “Дива”, — продовжує тим часом вона, — що я не встигала записувати. Ми знайшли унікальні рецепти домашніх наливок на травах, які чудово впишуться в концепцію твоїх закладів. А ще — ідея з етно-коворкінгом у садибах. Батько вже прикидає ескізи нових терас. 

О Господи! І як усе це впишеться хоч в один з тих кейсів, які мені тут сьогодні пропонували? А мама ж не відступить від свого, і вона особисто контролюватиме, як я втілюватиму все, що вона тут мені зараз розповідає, в життя… 

— Слухай, ми з батьком подумали... Можливо, нам варто не просто розширювати кав'ярні, а створити спільний проєкт “Купайлівського дива” на базі наших зелених садиб? Це буде бомба, справжній замкнений цикл автентичного відпочинку!

Я слухала маму й відчувала, як земля під ногами знову стає твердою. Вони там, у Польщі, думали про розвиток нашого спільного родинного бізнесу тут, на Тернопільщині. Вони будували плани, в яких не було місця ні київським офісам Горового, ні планам Ковальчука чи будь-кого іншого.

— Мамо, я так рада, що ви повернулися, — нарешті вклинююсь у її натхненний монолог. — Мені справді треба з вами порадитися. Бо за ці дні реально багато чого сталося… 

— Я чую по твоїх інтонаціях, Харитино, що не все так просто, — мама миттєво переключається на режим турботи. — Приїжджай сьогодні на вечерю. І Гнатика обов’язково візьми з собою, він точно за дідом скучив. Я приготую твої улюблені голубці, якраз встигну до вечора, капуста є, м’яса зараз купимо… А батько розіллє ту саму польську настоянку, про яку я тобі щойно розповідала. Все обговоримо. Рідні стіни завжди допомагають прийняти правильне рішення. 

Обіцяю приїхати й натискаю “відбій”. Чи допоможуть цього разу рідні стіни, поки невідомо, але обговорити з батьками перспективи кожного з кейсів точно потрібно…