6.3. 

— Матвій каже, що це для контролю інтеграції, — промовила я, крутячи в руках ручку. — Але я відчуваю запах диму, Олю. Того самого диму з моїх снів, де минуле змішується з майбутнім і загрожує все спалити.

Я помітила, як Матвій нервував. Його стиснуті щелепи, те, як він крутив не запалену цигарку… Він боявся моєї відповіді не як юрист, а як людина, що знає справжню ціну цього переїзду. 

Коли Ольга нарешті пішла, я залишилася наодинці з головною дилемою мого життя. Матвій пропонував мені все: капітал, статус, вихід на новий рівень. Але він хотів забрати мене саму. Вирвати з корінням з моєї землі, відірвати від сина, від батьківської підтримки. 

Хоча… син, напевне, може навіть зрадіти, тому що для нього там відкриються зовсім інші перспективи. А ось для мене Київ ніколи не був містом мрії — це було місто, яке тринадцять років тому забрало у мене його, не давши нічого натомість, окрім самотності. Тепер воно хотіло забрати ще й мене як трофей у бізнес-класі.

Це не бізнес-план, це заслання якесь… Але я мушу щось вирішити, причому часу на роздуми у мене немає. 

Знову дивлюся на фото Ігната. Як я можу поїхати на рік? Покинути дитину? Чи взяти його з собою, зануривши у світ, де він час від часу бачитиме чоловіка, який так підозріло на нього схожий? 

Генеалогічне дерево моєї матері навчило мене одного: ти — це твоя історія. І я не була впевнена, що готова дозволити Матвію дописати цю історію на свій лад. 

Отже, я поки так на жодному з варіантів остаточно не зупинилась, бо те, що виглядає найбільш привабливим для розвитку моєї справи, не зовсім те, чого я хочу для себе особисто. І цю дилему я повинна вирішити якнайшвидше. Причому дилему, в якій є ще одна величина, про котру я поки волію не думати. 

Ага, як мовиться, про вовка промовка, а він і тут…  

Мої роздуми перериває чергове сповіщення на екрані телефону. Від Максима: “Тіно, я замовив ті саджанці лохини, про які ти питала для тераси “Дива”. Завезу ввечері, якщо ти не проти. Заодно, може, нарешті повечеряємо, розмовляючи не тільки про бізнес?”.

Я мимоволі всміхаюся. Максим Острозький — це спокій, якого мені так бракує. Він з’явився в моєму житті два роки тому, коли допоміг витягнути одну з моїх кав’ярень після пожежі на складі. Власник агрохолдингу, людина землі, він не грає в багатоходові комбінації. Його залицяння прості, але наполегливі: кошики з першими ягодами для Ігната, допомога з ремонтом без зайвих слів, і це вічне, тепле “можеш завжди на мене розраховувати” без будь-яких зайвих думок. 

Мама вже цікавилася, чи не збираюся я за нього заміж. Я ж поки відмовчуюсь, бо ще нічого для себе не вирішила, але й втрачати таку міцну чоловічу підтримку мені якось не хочеться. Про кохання не думаю, бо до чого воно призводить, добре вивчила у свої сімнадцять. До вагітності, помноженої на самотність. Ну, чи до самотності, помноженої на вагітність, різниці немає, бо результат один і той самий. 

Він же, на думку моєї мудрої мами, найкращий кандидат на роль того, з ким можна побудувати тихе, стабільне майбутнє тут, у Тернополі. Мої батьки його обожнюють. Для них Макс — це зрозумілий вибір, людина нашої крові й нашого гарту. Він уже кілька разів натякав, що його великий будинок у передмісті якийсь порожній для одного чоловіка, і що він був би радий бачити там не лише мене, а й Ігната, з яким вони, до речі, чудово ладнають на риболовлі.