6.2. 

— Харитино, ти мене чуєш? — голос Ольги м'яко, але наполегливо повертає мене в реальність.

Моя юристка все ще сидить навпроти, терпляче очікуючи на розбір польотів. Вона бачила мою хвилинну слабкість, бачила, як тремтіли мої пальці біля фоторамки, але професійно промовчала. На столі лежали три теки — три різні сценарії мого майбутнього, три долі для “Дива”, яке я випестила власноруч. 

Я ще можу як вибрати якийсь один із них, так і відмовитись від усіх, намагаючись і далі розвиватися самостійно. Але я повинна прорахувати як позитив від кожної з пропозицій, так і пов’язані з ними ризики. Отже, треба поговорити з Ольгою, не відкладаючи цю розмову у довгий ящик. 

Тож я глибоко вдихаю, намагаючись опанувати себе. Треба було вимкнути емоції й увімкнути економіста, який бачить і розуміє тільки мову цифр.

— Чую, Олю. Давай по суті, без зайвих епітетів. Що ми маємо в сухому залишку? — нарешті Ольга бачить мене таку, до якої звикла, тобто зібрану й ділову. 

Те, що в мене робиться всередині, її не стосується. Тож ми почали методично, пункт за пунктом, розбирати кожен кейс. 

Першим був Руслан Ковальчук. Його пропозиція здавалася щедрою лише для тих, хто не звик читати дрібний шрифт і те, що написане між рядками. Ковальчук зайшов сюди як господар міста, власник торгових центрів, людина, чиє слово в області важило надто багато, якщо не все. Ну, принаймні віе сам так про це думав. 

Але його вимога тридцяти відсотків прибутку і право вето на постачальників — це був класичний васалітет. Ольга, поправляючи окуляри, була непохитною. Вона пояснила, що право вето на постачальників — це зашморг, яким Руслан Сергійович обов’язково скористається, щойно побачить, як отримати з цього власну вигоду.  

а це обов’язково дасть йому змогу нав'язати мені власні фірми-прокладки, через які він спробує виводити активи, штучно завищуючи ціни на сировину. Я одразу згадала свій унікальний мак з одного з навколишніх сіл і ті самі фермерські яблука, які стали основою нашої рецептури. 

Розумію, що з Ковальчуком я б утратила якість за лічені місяці, якщо не тижні. Це був шлях до стагнації під місцевим “дахом”, і я була вдячна Ользі за таку жорстку юридичну оцінку.

Другий кейс, який запропонував Андрій Воронецький, викликав у мене ще більше внутрішнього спротиву. Цей столичний стартапер з його “душа не платить податків” хотів перетворити мистецтво на конвеєр. 

П'ятсот тисяч доларів нібито як на розвиток мережі в обмін на п’ятдесят один відсоток частки — це була ціна моєї повної капітуляції. А фактично мого знищення, тобто такі собі відкупні за бренд, який насправді не продається. 

Та Ольга вказала на найважливіший нюанс у нашому статуті, про який я, зайнята зовсім іншим, давно встигла забути: “Купайлівське диво” є об’єктом авторського права з чітко прописаним нематеріальним активом — атмосферою, або, як зараз кажуть, вайбом. 

Натомість Воронецький хотів поставити автомати, прибрати офіціантів і масштабувати бренд до стану безликої фаст-кави. Хіба таким має бути розширення? Ні, ні, й ще раз ні! Це було б знищенням суті моєї справи. Тож ми відхилили цю пропозицію без жодних сумнівів.

Але третя тека... Кейс Артема Горового, який приніс Матвій, змусив нас обох замовкнути на довгу хвилину. Чверть частки — це було неймовірно лояльно для такого рівня інвестицій. Доступ до логістичних ланцюжків по всій країні — це був той самий квиток у вищу лігу, про який я мріяла довгими вечорами після відкриття чергової точки. Проте цей ультиматум про Київ…