Глава 6. Харитина. Який кейс вибрати? (6.1) 

Двері за Матвієм зачиняються, і я нарешті дозволяю собі видихнути й трохи розслабити плечі. У моєму кабінеті настає благословенна тиша, про яку я мріяла останні хвилини. Густа, наповнена тим самим ароматом липи, яка росте під моїм вікном і який він приніс із собою з вулиці. 

Х-хух! Як же це важко — бачити його знову. Навіть не думала, що ці переговори, на яких він, до речі, з’явився неочікувано для мене, бо я думала, що Горовий приїде особисто (принаймні запрошувала на ювілей саме його), стануть для мене справжнім випробуванням на міцність. 

Матвій завжди вмів заповнювати собою простір, але зараз, через тринадцять років, ця його здатність стала майже деспотичною. Він приніс із собою не лише запах липи, а й холодний столичний прагматизм, який ніяк не в’язався з тими спогадами, що я так старанно ховала під замок.

Повільно, наче долаючи опір власного тіла, простягаю руку й повертаю до себе рамку, яку поспіхом сховала екраном донизу, щойно він переступив поріг. З фотографії на мене дивиться мій Ігнат. 

Його погляд — прямий, трохи зухвалий, з тією самою Матвієвою іскоркою гострого інтелекту, яка колись підкорила мене ще в молодшій школі. 

Мій майже дорослий і не по роках розумний і розважливий син. Йому дванадцять, але він іноді дає настільки дорослі поради, що я дивом дивуюся. Він — майже копія свого батька, такий само справжній брюнет із тими самими різкими рисами обличчя, які я щойно бачила у Матвія. 

Саме тому й сховала фото, яке тут завжди зі мною. Бо боялася, що він на ньому впізнає самого себе у дитинстві, й тоді почнуться питання, на які я поки не готова давати відповіді. Нехай, можливо, колиь пізніше… 

Генетика — справді жорстока штука. Вона не запитує дозволу, не веде переговорів, вона просто карбує на обличчі дитини пам’ять про людину, яка навіть не здогадується про її існування. Дивлячись на нього, я мимоволі згадую Матвія у тому самому віці — ми ж вчилися разом з першого класу, я пам'ятаю кожен етап його перетворення з розбишакуватого хлопчака, який колись був готовий захищати мене від усього світу, на того впевненого чоловіка, який щойно вийшов звідси.

Я назвала сина Ігнатом на честь діда моєї мами. Моя мати завжди була схиблена на генеалогії, вважаючи, що коріння дає силу дереву вистояти у будь-який шторм. Поки батько розбудовував нашу мережу готелів і садиб “зеленого туризму” по всій Тернопільщині й Франківщині, вона по крупицях збирала історію нашого роду. 

Саме їхня підтримка — і фінансова, й та безумовна моральна опора — не дала мені зламатися на першому курсі економічного університету. Коли я дізналася про вагітність, світ навколо стиснувся до розмірів дитячої колиски, а перспективи кар'єри здавалися настільки примарними, що якийсь час мені не хотілося про них навіть думати. 

Але батьки не дозволили мені перетворитися на жертву обставин і власної наївності. Спочатку допомогли виростити маленького Ігнатка, мама знайшла няню, батько оплатив її, щоб я могла продовжувати вчитися зі своїм курсом, не беручи академвідпустки. Це було непросто… Та що там казати, це було відверто важко, але я впоралася, хоч і з їхньою допомогою. 

Потім, на моє двадцятип’ятиріччя, батько подарував мені кав'ярню. Причому не як іграшку, а як інструмент, щоб я могла стояти на власних ногах. Тепер, коли “Купайлівське диво” перетворилося на серйозну мережу, я розумію, що вони вчили мене бути Харитиною — жінкою, яку вони назвали на честь батькової матері, котра трималася за свою землю до останнього подиху й дітей своїх вчила цього самого. 

Мене це завжди підтримувало, хоч цієї своєї бабусі я майже не пам’ятаю, вона пішла у засвіти, коли мені ледь виповнилося п’ть років…