5.4. 

Коли Воронецький нарешті вилітає з кабінету, грюкнувши дверима так, що здригається стіл секретарки, я миттєво підводжуся. Більше нікого пропускати не збираюся, навіть якщо на порозі з’явиться сам мер. Мій час нахабно розікрали інші, але я намагаюся переконати себе, що не програв. Навпаки — тепер, коли цей парад претендентів завершився, у мене буде значно більше простору для маневру.

Заходжу всередину. Юристка якраз збирає папери. Вона кидає на мене швидкий, оцінювальний погляд і, дочекавшись ледь помітного кивка Харитини, виходить, залишаючи нас наодинці.

У кабінеті панує напружена тиша, яку розбавляє лише солодкий, майже нудотний аромат липи з відчиненого вікна. Харитина сидить нерухомо, її пальці завмерли над клавіатурою ноутбука. Вона не піднімає очей, але я бачу, як напружені її плечі.

Настав час для головного ходу.

— Артем Горовий пропонує умови, які жоден із цих місцевих баронів чи київських агресорів не переб’є, — підходжу ближче, відчуваючи, як повітря між нами починає електризуватися. — Двадцять п’ять відсотків частки, повний доступ до нашої логістики й вихід на столицю. Горовий не збирається чіпати твій концепт, Харитино. Навпаки, він хоче масштабувати саме цю автентичність.

Я роблю ще крок, так, щоб бачити відблиск сонця у її сірих очах. Думаю про те, що спочатку йшлося про сорок відсотків, Харитя отримала попередню угоду саме з цією цифрою, я ж озвучую їй більш вигідні саме для неї умови.  

— Але умова одна, Тіно. Твоя особиста присутність. Ти переїжджаєш у Київ на рік. Керуватимеш інтеграцією процесів прямо з головного офісу, який теж буде облаштовано в Києві. Тільки так ми зможемо гарантувати, що “Диво” не втратить своєї суті при розширенні.

Я завмираю, чекаючи на вибух, спротив чи хоча б обурення через спробу знову затягнути її в місто, яке колись нас роз’єднало. Але вона не здригається. Натомість повільно й спокійно закриває кришку ноутбука, і цей сухий звук ставить крапку в моїй промові.

— На сьогодні досить, Матвію. Я тебе почула, але в мене є справи, тож переговори закінчено, — її голос звучить несподівано глухо, а я з несподіванки зглитую слину, яка раптом накопичилася в роті, не даючи сказати й слова. 

— Мені потрібно все це обдумати, — продовжує Харитина, навіть не дивлячись на мене. — Твоя пропозиція... вона занадто “щедра”, щоб приймати її миттєво. Та ще й цифри змінилися. А у мене ще залишилися справи в офісі, які не чекають.

Вона підводиться, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Я теж встаю, відчуваючи, як у повітрі повисло несказане. Київ — це не просто зміна локації, це повернення в точку, де в її розумінні все почало руйнуватися тринадцять років тому.

— Я чекатиму на відповідь, Харитино Тимофіївно, — кажу, навмисно повертаючись до офіційного тону, щоб приховати власну розгубленість.

Беру свої папери й виходжу з кабінету, відчуваючи її погляд спиною. Я приїхав сюди, щоб закрити угоду й забрати її з собою в столицю, практично вмовивши Горового на таку пропозицію, бо йому насправді начхати і на автентику, й на її мережу, але зараз, крокуючи коридором повз кавові автомати й заклопотаних барист “Купайлівського дива”, я вперше сумніваюся: а чи вистачить у Горового ресурсів, щоб викупити її свободу в цьому місті?

За мить залишаю будівлю, так і не помітивши на столі секретаря маленьку деталь — фотографію в простій рамці, яку Харитина встигла повернути екраном до себе, щойно я переступив поріг…