5.3. 

Тіна переводить погляд на мене. В її очах — німе прохання пропустити цього нахабу вперед, і я вирішую погодитись, приймаючи цю гру. Не розумію, невже Руслан досі не знає, що в неї можна грати не тільки вдвох, а й втрьох, уп’ятьох… гололвне, правильно враховувати розстановку сил. 

— Матвію, ти не проти? — її голос рівний, професійний. 

— Жодних проблем, — відповідаю з легкою посмішкою, хоча всередині все кипить, та я намагаюся використати цей демарш Ковальчука на власну користь. — Почекаю.

Виходжу в приймальну, сідаю на м’який диван і залишаю двері напіввідчиненими. Формально — випадковість, фактично — мені треба чути, що там відбувається. 

Ковальчук не церемониться. Його голос гучний, він пропонує локації у своїх ТЦ без оренди, але вимагає тридцять відсотків прибутку й право вето на постачальників. 

Добре розумію, що контроль над постачальниками, який він зараз всіма силами намагається продавити, — це той зашморг, який Руслан затягує повільно, але до хрускоту кісток. 

Навіщо це йому? Все просто. 

По-перше, потім він легко змусить Харитину закуповувати продукти у своїх фірм-прокладок за завищеними цінами. Весь прибуток, який нібито має йти на розвиток мережі, осідатиме в кишенях Ковальчука ще на етапі закупівлі борошна чи молока. 

По-друге, це зручний важіль тиску: якщо Тіна раптом вирішить показати характер, Руслан просто “перекриє кран”: його постачальники влаштують штучний дефіцит або привезуть зіпсований товар, і її репутація розлетиться на друзки за тиждень. 

Для Харитини це означає повну втрату автентичності. Вона більше не зможе шукати той самий унікальний мак там, де робила це раніше, чи особливі яблука у фермерів, які роблять її пироги суперсмачними. Вона стане просто фасадом, за яким Руслан збуватиме свій неліквід. 

Тож я дуже сподіваюсь, що вона на це не поведеться. бо тоді тоді від її “Купайлівського дива” може не залишитися навіть вивіски. 

Позираючи на годинник, чую, як Ольга починає методично розносити його договір у пух і прах, вказуючи на логістичну пастку. Харитина поки мовчить, але я відчуваю її скепсис навіть через стіну.

Коли Ковальчук вилітає з кабінету, навіть не кивнувши мені на прощання, я вже збираюся зайти, але секретаря відштовхує наступний — Андрій Воронецький. Цей київський агресор преться вперед з таким виглядом, ніби він уже купив увесь цей будинок.

— Харитино Тимофіївно, я швидко, графік горить! — вигукує він, намагаючись відтиснути мене плечем. 

Хлопці, ви серйозно думаєте, що це допоможе вам отримати контракт? Мені вже навіть не смішно, тож я просто чекаю, коли закінчиться цей цирк і розпочнеться справжня серйозна розмова. 

А поки що слухаю його фальшивий драйв: півмільйона доларів, автоматизація, масштабування. 

— Душа не платить податків! — долітає до мене його самовпевнена фраза, коли Харитина намагається щось пояснити йому про автентику закладу, яку вона обов’язково хоче зберегти.

У кабінеті вибухає суперечка. Ольга щось різко відповідає про авторський стиль і нематеріальні активи. Я сиджу в приймальні, все уважно слухаючи, й розумію: Тіна вибудувала чудову оборону. Вона більше не та наївна дівчинка, яку можна було заговорити красивими обіцянками. 

Тепер вона хижак у власному лісі, і мені, щоб достукатися до неї зі своєю пропозицією від Горового, доведеться запропонувати щось набагато суттєвіше за гроші.