5.2. 

Мама у мене чудова людина, розумниця і просто красива жінка. А красиві жінки завжди виглядають бездоганно, точнісінько так, як моя мама Маргарита Степанівна, котра навіть удома завжди тримала марку власниці бюро перекладів. Проте дізнавшись про мій приїзд, вона просто делегувала всі справи заступниці й взяла на кілька днів відпустку.

— Нарешті ти хоч нормально виспався, Матвію, — мама підійшла, щоб поцілувати мене в щоку, і одразу ж поставила переді мною тарілку з гарячими сирниками. 

Я вже підняв руки, щоб сказати, що поспішаю й поснідаю під час зустрічі. Ну, або після неї… 

— Жодних заперечень, — мама вміла виховувати мене одним лише поглядом навіть у тридцятирічному віці. — У Києві ти точно снідаєш на ходу якимось пластиковим круасаном.

Широко посміхаюся, беру велику чашку, в якій уже парує чай, і тягнуся виделкою за сирником. Бо мама… вона така мама, єдина людина, яка досі може змусити мене відкласти телефон під час сніданку. 

— Розказуй, що там у Харитини? Як усе пройшло? — вона присіла навпроти, витончено тримаючи прозоре турецьке горнятко з чаєм. — Ми вчора бачили фото з ювілею в соцмережах. Весь Тернопіль тільки про це й говорить. Ви ж колись були… дуже близькі. Дружили ж… 

— Це було в іншому житті, мамо, — намагаюся зосередитися на сніданку, щоб не видати свого хвилювання. — Зараз не тільки “Купайлівське диво”, а й уся її мережа, — це об'єкт інтересу великих гравців. І я тут як представник одного з них.

— Об'єкт інтересу, — повторила вона з ледь помітною іронією. — Матвію, я професійний перекладач і все життя вчуся читати між рядків. Дивись, щоб твій холодний розрахунок не зламався об те, що ти так старанно намагаєшся забути. 

Почувши таке з вуст рідної людини, починаю кашляти, ледь не захлинувшись чаєм. Тож швидко дякую за сніданок, обіцяю все розповісти детально пізніше і вже за п’ятнадцять хвилин паркую машину біля центрального входу в кав’ярню. Бо зустріч Харитина призначила мені саме тут, а не в одному з її ресторанів. 

…Рівно о восьмій переступаю поріг її кабінету. Тіна — ні, тепер тільки Харитина Тимофіївна — справжнє втілення ділової безапеляційності. Довге руде волосся, яке я так любив пропускати крізь пальці, на фоні білої блузки виглядає як спалах полум’я на снігу, але погляд холодний, наче крига на річці в січні. Вона лише сухо киває на принесену мною каву, навіть не глянувши в мій бік.

Поряд із нею, з боку вікна, сидить жінка в строгих окулярах. Знаю, що це Ольга, її юристка. Я чув про неї: зубата, принципова, справжній цербер на варті інтересів Харитининої мережі. Значить, мені теж доведеться мати справу саме з нею. Неприємно, але не смертельно. Зрештою, я ж теж професіонал, так що ще подивимось, хто кого. 

Я вже збираюся сідати навпроти, як двері розчиняються без стуку. Входить — ні, буквально влітає! — Руслан Ковальчук. Його самовпевненість заповнює кімнату швидше, ніж запах мого еспресо. Тож мені доводиться докласти чимало зусиль, щоб утримати на своєму обличчі маску професійної ввічливості. 

— Харитино, дорога, вибач, що вклинююсь! — Ковальчук навіть не дивиться на мене. — У мене терміновий виїзд на об’єкт, давай вирішимо наше питання за п’ять хвилин. Матвій Павлович не образиться, якщо зачекає в приймальні? Він же свій, зрозуміє.