Глава 5. Матвій. Підписати контракт Горового (5.1) 

Різкий звук будильника нахабно вривається у мій сон, вириваючи мене з глибини якоїсь в'язкої темряви. Намацую телефон, автоматично вимикаю цей галас і кілька секунд просто дивлюся на екран: всього сьома ранку. 

Екран гасне, занурюючи кімнату в напівтінь. Я кліпаю, намагаючись сфокусуватися на реальності, вдивляюся в стелю, потім переводжу погляд на стіни й у першу мить не можу зрозуміти, де я перебуваю. У голові миготять кадри: київська квартира, офіс, нічне таксі... Але ні. Світлі фактурні шпалери, масивні дубові меблі й панорамне вікно, за яким уже ледь чутно гуде газонокосарка, — це дім. 

Але… чий? Я у відрядженні? Чи куди мене знову занесло, що не можу зрозуміти, в чиєму ліжку прокинувся? Повільно зводжуся на лікті й обережно скошую очі вбік… Жодної жінки поряд немає. Хоча не завадило б — це принаймні дало б підказку, бо якщо бачиш з ким ти, простіше згадати й де… 

Зазвичай поруч зі мною прокидаються дівчата, чиї імена я ледь встигаю запам’ятати до сніданку, але на цьому… сексодромі я спав абсолютно один. 

Гмикаю тихенько, бо чомусь стає навіть образливо: таке розкішне ліжко, а я тут сам мну чисті простирадла. Непорядок, Матвію, непорядок… Зовсім ти від рук відбився, марнуєш своє життя, губиш силу чоловічу, забивши і на неї, й на жінок… 

Ще якусь мить дивлюся на свої руки, потім на тумбочку біля ліжка. Там стоїть склянка води й лежить мій годинник. Поступово пам’ять починає повертати деталі вчорашнього дня: та це ж… мій рідний Тернопіль, кав’ярня, колючі очі Харитини, джаз… 

Чорт. Це ж дім батьків. Той самий особняк на околиці, де я вже років п'ять як не ночував більше однієї ночі поспіль. Тепер зрозуміло, чому тут так незвично й чому в повітрі немає жодного натяку на вчорашні пригоди.

Голова трохи гуде, але це не алкоголь — це перевтома від вчорашньої емоційної м’ясорубки. Треба йти в душ і якось налаштовуватися на роль серйозного представника інвестора, хоча зараз я почуваюся просто виснаженим школярем, який знову прокинувся в кімнаті, де все навколо нагадує, ким я колись був і ким для неї так і не став. 

Батько, який у мене полюбляє все гарне, але ґрунтовне, вгатив у цей дім цілий статок, щойно його мережа СТО почала рости як на дріжджах. Це вже не та тісна хрущовка біля школи, де ми тулилися втрьох, поки я ріс. Тут навіть повітря інше — воно пахне розкішним ремонтом, меблями на замовлення й тим специфічним затишком, який буває лише там, де гроші нарешті перестали бути проблемою.

Відкидаю ковдру, встаю і відчуваю ступнями прохолоду дорогого паркету. Десь знизу долинає брязкіт посуду й приглушені голоси. Значить, батьки обоє вже на ногах. Треба збиратися, бо о восьмій я маю бути в “Купайлівському диві”, а Харитина (як би мені зараз хотілося назвати її своєю, але я втратив це право) — не та жінка, яка пробачає запізнення навіть на хвилину.

Так, досить… цих роздумів ні про що, інакше я провалю цей контракт к бісовій матері. Тож одягаюся й швидко спускаюсь на перший поверх, де в просторій кухні-вітальні вже панувала звична ранкова метушня. Батько застібав манжети сорочки, одночасно переглядаючи щось у планшеті. Його бізнес не терпів затримок: мережа СТО, розпорошена по місту й області, вимагала залізної дисципліни й постійного контролю.

— Прокинувся, столичний гостю? — зустрічаюсь очима з батьковими й помічаю, як у його втомленому погляді промайнула гордість, яку він завжди намагався приховати за суворістю. — Я вже на об’єкт, треба прийняти нове обладнання. Якщо хочеш, заїжджай вдень, покажу, як ми розширилися. Тобі має бути цікаво… 

Я нічого пообіцяти не можу, бо поки не знаю, що у мене буде з часом, а спочатку мушу закрити робоче питання.

— Ну все… Маргарито, я побіг… — допивши свій чай, він коротко кивнув і зник за дверима, а з тераси в дім зайшла мама.