4.3. 

Та Матвій дивиться в мої очі, намагаючись щось у них прочитати. Щось, відоме тільки йому. Я ж мовчу, боячись, що замість обговорення умов того клятого контракту вилетить моє зізнання: я теж шукала її, ту кляту папороть! 

— Виявилося, що папороть таки цвіте, — тихо продовжує Матвій. — Але тільки тут, у цій кав’ярні, де ти сховала себе за цифрами. Ти колись у мріях називала заклад “Квіткою папороті”, а зараз намагаєшся переконати всіх, що це “Купайлівське диво” — лише бізнес. Але, як я подивлюся, це єдине, що ти не змогла в собі вбити.

Він простягує мені ручку для підписання протоколу про наміри. Е ні, Матвію Павлорвичу, так ми точно не домовлялися, ти зараз намагаєшся грати, використовуючи заборонені прийоми, а я вже давно не та наївна дівчина, яка вірила кожному твоєму слову. 

Та наші пальці таки зустрічаються, й він навмисно не відпускає мою руку.

— Я залишуся в Тернополі на кілька днів. Офіційно — для аудиту. Неофіційно — щоб зрозуміти… Словом, мені за ці дні багато що потрібно зрозуміти… 

Мовчу, дивлячись повз його обличчя кудись у стіну. От навіщо він мені все це каже? Що хоче добитися? Наступної миті різко висмикую свої пальці з його руки, але не збираюся поки нічого підписувати. Всі папери, які отримають мій підпис, повинен ретельно перевірити мій юрист, так що хай чекає, стаючи у чергу. 

— Матвію, я сьогодні нічого підписувати не буду… — тру пальцями скроні, в яких уже починає пульсувати біль. 

Не сваритися! Тільки не сваритися! Хоч мені дуже хочеться просто встати і послати його… знову у столицю. 

— Зрештою, я просто втомилася, і ти міг би це розуміти, а не підсовувати мені на тлі цього якісь свої папери. Чи ти думаєш, що я знову куплюся на тембр твого голосу?.. 

— Ні — то й ні! — він, посміхаючись, піднімає обидві руки долонями до мене. — Сподіваюся, завтра ти зможеш виділити для мене трохи часу, щоб ми могли погодити всі питання, які стосуються пропозиції вигідної співпраці. Хочу зазначити, справді вигідної для тебе… 

— Твій, як ти кажеш, аудит почнеться завтра о восьмій ранку, — намагаюсь завершити розмову, показуючи це Матвію й голосом, і тим, як збираюся вставати, щоб зрештою завершити цей вечір. — І так, тут цінують час, Матвію. Тож до завтра… 

Я вже піднялася, коли він додає, не дивлячись на мене: 

— Я пам’ятаю, що сьогодні не тільки ювілей мережі. З тридцятиріччям тебе, Харитю… Шкода, що ти не захотіла святкувати це з усіма. 

І його рука раптом пірнає у кишеню штанів, звідки він дістає малесеньку коробочку з… прикрасою? Прикрасою? Він що, серйозно? 

— Тримай, це тобі… 

Як заворожена, беоу подарунок в руки, розпаковую й відчиняю… На мене дивиться неймовірної краси ланцюжок з білого золота з підвіскою у вигляді квітки. О господи! То це він спеціально для мене замовив квітку папороті? Бо ця річ зовсім не схожа на ту, яка йде у масове виробництво. 

— Дякую… — ледь витискаю з себе, затискаючи подарунок у кулаці, хоч першим поривом було повернути прикрасу йому назад, — але… не варто було… 

Він мовчить, а потім піднімається, кидаючи вже на ходу: 

— До завтра, Харитино Тимофіївно. І — варто… 

Тепер я точно мовчу, бо вперше не знаю, що йому відповісти. Здавалось би, поверни подарунок і згадай, що ти бізнес-леді, й спілкуйся з ним тільки як з представником партнера, котрий пропонує тобі контракт. Але… 

Але я тільки прискорюю крок до виходу. Бо папороть не цвіте, це я знаю точно. Але чому тоді в грудях так пече, ніби я щойно торкнулася розпеченого вугілля? 

І чому його голос звучав так, ніби він жодного дня не забував про цю дату?