4.2. 

Виходить, що я можу опинитися в лещатах між місцевим “хазяїном” Ковальчуком і столичним агресором, де кожен мій хибний крок може призвести до того, що бізнес просто розірвуть на частини. Для них я тепер не просто власниця кількох затишних кав’ярень чи й навіть місцевих ресторанів, а Харитина Купайло (от люблю своє прізвище!), об’єкт аудиту, чию здатність тримати удар вирішили перевірити на міцність саме привиди минулого. 

От не мала ж баба клопоту! То створила мережу ресторанів! Але задню передачу я вмикати не звикла, тож знаю, що цей бій уже прийняла, чекатиму, хто і який хід зробить першим… 

Коли зал почав повільно порожніти, а Руслан Ковальчук, нарешті закінчивши дискусію з моїм технологом, потиснув мені руку, обіцяючи зустріч завтра, я сподівалася на тишу. Але даремно. Бо Матвій не пішов. Він сидів за тим самим кутовим столиком, де колись, тринадцять років тому, ми розкреслювали на серветках план нашого “великого майбутнього”. Тепер перед ним лежала якась товста папка. 

Він що, серйозно? Хоче прямо зараз, після свята, яке ще й не закінчилось до пуття, про щось говорити? Ну-ну, подивимось…  

Та я не показую своєї втоми — не можна, тільки не зараз, — а сідаю навпроти, відчуваючи, як маска залізної Харитини Тимофіївни починає тиснути, змушуючи мене зібратися й знайти в собі торішні залишки ресурсів і сили волі. Бо без цього вже ніяк не можна. 

— У твоєму проєкті договору прописано пункт про непередбачувані обставини, — Матвій постукав ручкою по паперу, не піднімаючи очей. — Інфляція, зміна орендодавця, пожежа. Ти врахувала все, крім одного. Ти ніколи не вміла прораховувати привидів, Тіно.

Я мовчки дивлюся на його руки. Ті самі довгі пальці, якими він колись малював карикатури на полях мого зошита з геометрії. 

— Привиди не впливають на рентабельність, — кажу різкіше, ніж повинна, але вже нічого не можу з собою вдіяти. 

От чого він приїхав? Навіщо взявся за цей кейс, знаючи, що я не чекаю і не хочу з ним спілкуватися? А навіть якщо й не знав, то мав би розуміти. Не маленький хлопчик, здається, а професійний юрист, який давно має у столиці не тільки власну фірму, а й, як мені вже встигли розповісти, власне ім’я. 

 — Сорок відсотків частки для Горового — це забагато. Я не збираюся віддавати контроль над стратегією людині, яка бачить у моєму “Диві” просто можливість заробляти гроші в цьому регіоні. Зрештою, мій власний план полягає дещо в іншому… 

Я говорила про цифри, але в голові молоточками стукало зовсім не це. Мені хотілося схопити його за лацкани цього дорогого фірмового піджака, добряче струснути й запитати прямо: “Чому за всі ці роки ти не надіслав жодного слова? Навіть "З днем народження" було б достатньо, щоб я не відчувала себе так паскудно…” 

— А пам’ятаєш, як ми в одинадцятому класі залізли в оранжерею при університеті? — раптом спитав він. 

Моргаю, бо чую не питання, хоч воно й зовсім не в тему нашої теперішньої розмови, а те, як раптом змінюється його голос, стає іншим — глибшим, позбавленим того столичного металу. 

— Ми шукали ту кляту папороть. Ти тоді запевняла, що вчителі все брешуть, і якщо дуже захотіти, можна знайти сорт, який цвіте раз на століття.

Тепер завмираю й не кліпаючи, дивлюсь на Матвія. Запах вологої землі і темрява тієї ночі на мить стали реальнішими за аромат кави й випічки навколо. 

— Я була дитиною, Матвію. Діти вірять у казки. Папороть не цвіте. Це біологічний факт, — нарешті відмираю й кажу загальновідому річ, аби тільки не мовчати. 

— А я знайшов її… 

Що? Що він хоче цим сказати?! 

Він нарешті піднімає очі, і я бачу в них не бізнес-план Горового, з яким він приїхав до мене. Я бачу в них справжню тугу. Що відбувається з моїм колишнім однокласником? 

— У Києві, в скляних офісах — я всюди шукав щось подібне до того, що було у нас. І знаєш, що виявилося? 

Він це зараз серйозно чи так… знущається з мене?!