Глава 4. Тіна. Привид одинадцятого класу (4.1) 

Свято “Купайлівського дива” було в самому розпалі, але для мене воно почало перетворюватися на стратегічну гру на виживання. Я вже навіть потилицею відчувала кожен погляд у залі, який здавався мені якимось рентгенівським випромінюванням. Офіціанти віртуозно маневрували між гостями, джаз ставав дедалі м’якшим, а повітря — насиченішим від дорогих парфумів і запаху свіжої випічки, що була візитівкою конкретно цього мого закладу. 

О, наші пироги з маком і яблуками змушували навіть затятих прихильниць дієт брати додаткову порцію! Бо вони були реально смачними, такими, що за вуха не відтягнеш того, хто вже встиг скуштувати цю смакоту. 

Перш ніж Матвій знову вирішить перехопити мене для розмови, яку я не могла б проігнорувати офіційно (от не пошлеш же його сьогодні прилюдно!), бо повинна бути ввічливою з усіма своїми гостями, навіть з тими, яких не запрошувала, змушую себе повернутися в залу до людей. 

— Пані Харитино, ваш концепт — це щось неймовірне для регіону, — до мене підходить Валерій Мартиненко, один із тих киян, що прибули разом із групою, з якою в кав’ярню зайшов Матвій. — Ви поєднали етно-код із європейським сервісом так чисто, що навіть у столиці це виглядало б як ковток свіжого повітря. 

— Дякую, Валерію. Ми просто не намагалися нікого копіювати, — відповідаю з тією професійною легкістю, яка зазвичай вимагає місяців безсоння. 

— Це помітно. Але ви ж розумієте, що такий діамант швидко захочуть вставити у золоту оправу? — він кивнув у бік Матвія, який стояв біля стійки. — Ваш юрист дивиться на всіх тут так, ніби вже провів оцінку ризиків і залишився задоволений результатом.

Ввічливо посміхаюся, ігноруючи шпильку про “мого” юриста, і переключаюся на Маріанну, відому столичну рестораторку, яку я теж запросила на своє свято. 

— Тіно, люба, — вона торкається мого плеча, — не дозволяйте цим акулам у костюмах з’їсти вашу самобутність. Горовий — складний партнер. Але те, що він прислав саме Старицького, говорить багато про що. Матвій, наскільки мені відомо, не береться за дріб’язок. А те, за що береться, завжди доводить до кінця…  

Ага, виявляється, Матвій представляє тут Горового. Це для мене новина, бо поки я навіть не уявляла, звідки він дізнався про моє свято й чому приїхав. Ну справді, не мене ж побачити! 

Та я лише киваю, відчуваючи, як під лляним піджаком по спині пробігає холодок. Ці короткі розмови з київськими гостями тільки підтвердили мої побоювання: я стала об’єктом полювання. 

Це небезпечно… Це дуже небезпечно. Коли ти стаєш об’єктом полювання для таких людей, правила гри змінюються миттєво. І йдеться вже не про розвиток мережі кав’ярень чи ресторанів і не про “Купайлівське диво” як справу життя. Йдеться про те, що великий капітал побачив у моєму проєкті не душу, а “діамант у золотій оправі”, який зручно покласти в кишеню.

Найбільше мене лякає перспектива повної втрати контролю, адже Горовий і його команда — це хижаки, які не звикли до компромісів. Підписати контракт на сорок відсотків означає фактично віддати ключі від власної фортеці людині, яка бачить у кав'ярнях лише сухі рядки у фінансових звітах. 

Маргарита, з якою ми давно знайомі й підтримуємо не тільки робочі, а й дружні стосунки, недарма застерігала від “акул у костюмах”, бо в їхньому світі поглинання часто завершується повним вихолощенням бренду, від якого залишається лише порожня вивіска. А це зовсім не те, чого хочу я особисто. 

Емоційна пастка, яку розставляє Матвій, може виявитися куди підступнішою за будь-які юридичні гачки. Він знає мої слабкі місця краще за професійного аудитора, і його поява саме зараз — це не фатальний збіг обставин, а вивірений стратегічний хід, покликаний вибити мене з колії в момент, коли мені потрібна підтримка, щоб я могла рухатися далі…